розділ 8

— Ми все рівно не встигнемо, — сказав Арай.

— Пропонуєш сісти, скласти руки і дозволити цій тварюці нас зжерти? — Ленок махнув у бік величезної розпливчастої постаті, яка поступово ковтала чергову порцію вогню Рітке.

Вогонь королеви полум'я єдине, що хоч якось затримувало демона. Решту він взагалі не помічав. Навіть на шматок, що відвалився від нього, ніяк не відреагував. Демонові хотілося їсти і він намагався ловити чоловічків, що бігають по залі, від яких пахло силою. Чоловічкам поки що вдавалося втекти і відігнати його від виходу. На більше вони вже не сподівалися. Ухилятися дві години поспіль ніхто з них здатний не був, так що подальша їхня доля залежала від везіння. А ще від того, що збирався зробити командир Шеєтей після завершення жертвопринесення, і що зможуть йому протиставити решта командирів.

Командири підозрювали, що нічого, тож намагалися пробити сферу.

Як все безглуздо.

Шестикутний зал не розрахований на те, що в нього будуть викликати таких сильних істот. Натомість захист сфери, схоже, розрахований.

Ленок лайнувся і вкотре стукнув по сфері зібраною в клубок силою. Удар озвався в голові гулом, перед очима застрибали чорні крапки і десь вибухнуло.

— Треба бити разом, поодинці ми нічого не зробимо, — розважливо сказав Арай.

— Ага, — втомлено озвався Ленок.

Разом вони вже били. З тим самим результатом, що й поодинці. Тільки гулу в голові було більше.

— У тебе кров із носа пішла, — сказав Арай. — Погано.

— Чого хорошого, — сказав Ленок. Вибухнуло, схоже, щось у його голові. Ось-ось буде досягнуто межі, за якою залишиться тільки померти. Дві години вони точно не протримаються.

Чому ніхто не подумав про те, як дезактивувати прокляте каміння, перебуваючи зовні сфери? Вчені, щоб їх. Чому ніхто з них не зволив сюди прийти?

Чорна Лисиця, чий сектор лише тим і займається, що вивчає вплив стихій на силу і створює на основі своїх спостережень якісь дивні прилади, прибігла і половину своїх геніїв притягла. А тих, заради кого створювали це приміщення, чомусь немає. Вони ж про демонів знають усе, чому ж не прийшли допомогти? Напевно, тільки й знають, що від демонів краще триматися якнайдалі. Арай, напевно, знає більше, не кажучи вже про його щеня.

Цікаво, де це щеня носить?

— Спробуємо ще раз? — спитав Арай.

Ленок кивнув.

Хтось зліва згідно простогнав. Схоже на Тарена, але повертати голову, щоб переконатися, не хотілося, вона з кожною хвилиною боліла все сильніше. А ще нудило. Мабуть, струс після удару табуреткою все ж таки був. Проклятий хлопець.

— Готові? — бадьоренько спитав Арай. — Давайте.

Бумммм!

Чорні крапки перефарбувалися в білий колір і радісно пустилися в танок навколо голови командира Ленока. Він відсторонено за ними спостерігав. Ще трохи, і він впізнатиме їх в обличчя.

Добре, що скоро все так чи інакше закінчиться.

Дві години він точно не витримає.

***

Брама лякала. Зараз Тошиміне бачив, що вона таке. Просто тварюка. Сила, що пожирає силу. Це ж так просто, злизати силу з тарілочки, що називається людським тілом. На тарілочці її багато, там вона з приправами, які називають людськими почуттями. Смачна. І по крупинках збирати не потрібно. Та ця тварюка і не вміє. Вона давно розучилася знаходити крихти сили. Навіщо? Їй і так підносять силу. Відразу і у великій кількості.

— Я мушу, — відчайдушно прогарчав Тошиміне.

Іти у браму безглуздо. Він нічого не зможе вдіяти, пройшовши через неї. Він нікому ніколи більше не зможе допомогти. Пройшовши браму, він у долині зможе лише померти.

А якщо її не пройти, то життя взагалі втрачає сенс. Навіщо йому жити, якщо більше не буде тих, за для кого він живе? Він уже одного разу втратив усе, більше йому нічого подібного не хотілося. Легше вмерти.

Браму не можна пройти.

Браму потрібно пройти.

— Ах ти тварюка. Думаєш, ти мене зламаєш? Думаєш, я здамся? Так, я тварина. Так, у мене є нюх і мої інстинкти сильніші за людські. Так, я тільки й вмію бути вірним господарській руці. Незважаючи ні на що. І начхати, що я цю руку вже кусав. Начхати, що зі мною за це буде. Я повинен. Інакше я вже мертвий.

Кішка здивовано прислухалася, переставши гіпнотизувати поглядом сіру імлу, що клубочилася в арці брами.

Тошиміне зітхнув і спробував заспокоїтися. Навіщо лякати кішку, марно стрясаючи повітря? Вона й так налякана.

Брамі було однаково. Абсолютна байдужість. Командир Арай позаздрив би. Арай має почуття. Дуже сильні почуття. І як би він їх не ховав, вони все одно прориваються крізь крижану оболонку, висвітлюючи світ навколо нього. На це світло летять дурні метелики, витанцьовують довкола, намагаються заслужити прихильний погляд. Не можна дозволити знищити це світло якомусь психу, який захотів стати богом однієї з нижніх меж.

Тошимине заплющив очі, хитнувся в павутинні і змусив свої думки текти спокійно й розмірено. У такт диханню. Вдих, видих, вдих, видих. І так цілу вічність.

Іншого виходу немає. Кокон рівноваги неспроможні пробити командири, отже, якийсь третій помічник тим паче не проб'ється. Брама єдиний шлях. І треба поспішити, поки проклятий зрадник справді не став богом.

Принести в жертву своїх друзів. Тих, хто йому найбільше довіряв. Сволота.

Вбити тих, хто прикривав тобі спину. Гидота яка.

Його потрібно розірвати на частини, на маленькі шматочки, голими руками і тоді світ знову прийде в рівновагу. Перестане розгойдуватися і волати від болю.

Думки знову помчали, закружляли, стали перегукуватися одна з одною, а потім зіткнулися і разом схлинули, залишивши після себе те, що називається осяянням.

— Я йду, — сказав Тошиміне.

У душі, несподівано, оселився спокій і прийшло рішення. Якщо тварюка бачить силу тільки в тілі, силу потрібно відпустити, відпустити кудись далеко, щоб крізь браму крокувала порожня оболонка без улюблених ласощів. Як відпустити? Та це не має значення. Просто відпустити. Немов заплющити очі і перестати бачити. Крокувати із заплющеними очима. Миттєво втратити половину відчуттів та здібностей, та придбати захист від брами. Так просто.