розділ 3

Арай різко зупинився і підняв голову.

— Що ще? — невдоволено пробурчав Ленок.

Спочатку цей придурок не дав нормально полаятись, потім довелося його чекати, киплячи від злості і бажаючи, щоб Арай провалився разом зі своїми принципами, тепер він зупиняється посеред дороги. Напарничок. Найпростіше було шукати щеня самому. Шкода, що проклятий Лоне нездатний нормально скопіювати сутність свого улюбленця і по-людськи поділитися цим відчуттям з пошуковими системами. У нього ще й вистачило зухвалості заявити, що це неможливо в принципі, що малюк Тошиміне дуже різний, у різні моменти життя.

Демони нижніх меж.

— Тошиміне, — сказав Арай.

— Де? — Підібрався Ленок.

— На даху. З'явився на мить і тут же зник. Якби я про нього не думав, я навіть не помітив би.

— Він що, скаче з порталу в портал? Твоє щеня взагалі нормальне? — здивувався Ленок, іншого пояснення він просто не бачив. — Втім, яка різниця. Уперед! — заволав він і побіг, показуючи підлеглим приклад.

Пошукова команда Фіолетового Сектору дружно рвонула сходами вгору. Арай велично пішов слідом. Він був впеанений, що нікого вони на даху не знайдуть. Нікого та нічого. Вони погано знають Тошимине, тому їм на думку не спадає, що малюк з'явився тільки тому, що міг легко зникнути, не залишивши за собою слідів.

Він майже не помилився.

Порталом на даху навіть не пахло. Тож питання з таємничими непомітними переміщеннями Тошиміне залишилося відкритим. Але сліди були. Дуже дивні сліди.

— Тут хтось довго лежав, — заявила світловолоса четверта фіолетова, торкнувшись прихованого тінню місця, за п'ятикутником накопичувача світла. — Хвилин двадцять, не менше.

— Тошиміне?! — здивувався Арай, на такій незначній відстані він не міг не відчути хлопця. Щось тут не так. Дуже не так.

— Не знаю. Не схоже. Загалом на людину не схоже. — Дівчина хитнула головою. — Хоч і слід вашого третього також є. Слабкий зовсім. Наче він торкнувся цього місця і зник. Причому, він сюди не йшов, він тут просто з'явився, на цьому самому місці. Нічого не розумію.

— Не людина зникла тоді ж? — зацікавився Арай.

— Трохи пізніше.

— Куди він подівся? — Запитав Ленок. Він не відчував ані щеня Арая, ані жодних сторонніх слідів. Залишалося тішити себе тим, що слідопит — не його спеціальність.

— Не знаю. — Світловолоса поводила над тінню рукою. — Може, він літати вміє?

— Тошиміне? — здивувався Ленок.

— Той, що не людина.

— Щось, що літає, давно б помітили, — розважливо сказав Арай. — Швидше він уміє затирати за собою слід, чи вміє не залишати його. Перекриває сліди свого перебування якоюсь магічною поганню, з дуже швидким часом розпаду, ось слід і зникає разом із нею. Але в цьому випадку доведеться визнати, що на даху все-таки лежав Тошиміне.

— Чому? — зацікавився Ленок.

— Він уміє бігти павутинням. Сплітає під ногами нитки сили, настає тільки на них, а за мить вони розплітаються і зникають в навколишньому просторі. Знайти його слід після цього неможливо. Ми пробували, навіть камені мандрівників у Ради випрошували. Все, що знайшли, слабка його присутність.

— Здуріти, — щиро захопився Ленок. Бігає павутиною. Це ж треба. Біда подібних заклинань у тому, що їх, найчастіше, використовувати може одна людина на всі межі. Той, хто їх вигадав. У всіх інших повторити не вийде, навіть у тих, хто вдесятеро сильніший за цього хлопця. Таке необхідно вигадати самому і навчитися користуватися теж без чужої допомоги. Ось це щеня. — У нелюда він у тебе теж вміє перетворюватися?

— Не знаю, — сказав Арай.

— Як це не знаєш? Він же ходив за тобою, як прив'язаний.

— Він за мною, а не я за ним. — байдуже відмахнувся Арай, замислюючись.

— Як ти можеш не знати таких речей про свого третього помічника? Він усе тобі вибовтував.

— Не все. Думаю, він знає та вміє безліч речей, про які мені нічого невідомо.

— Як це невідомо? Ти що, ненормальний? Ти маєш знати.

— Не зобов'язаний. І катувати своїх підлеглих я не збираюся. Якщо вони чогось мені не говорять, значить у них є на це вагома причина.

— Придурок. — Ленок був у захваті, в повному захваті. Арая хотілося придушити.

— Я знаю, куди він пішов, — дійшов якогось висновку зелений командир.

— Куди? — мляво поцікавився Ленок, підозрюючи, що він знову впустив якусь дрібницю. Дуже важливу дрібницю.

— Забрати свій меч. Я вирішив його запечатати. Я тобі казав на цьому самому місці. — І все звичайним флегматичним тоном, не поспішаючи і не метушячись. Говорив на цьому місці, а хлопець лежав за кілька метрів і уважно слухав.

— Прокляття! — заволав Ленок. — Шли повідомлення, щоби його перехопили. Чого стоїш, ідіот? Мені, чи що, твоїм підлеглим віддавати наказ?

— Це неможливо, — сказав Арай.

— Що неможливо?! Чому неможливо?

— Сіть — Арай вказав на щось у повітрі.

Ленок придивився і справді побачив сіть. Просте таке заклинання, заборонене до використання законом, здатне як перехоплювати ментальні повідомлення, так і вибухати, торкнувшись матеріальних речей. Щеня наважилося розвісити тут сіть. Тоненьку, неохайно сплетену, що висить кривувато. Але справжнісіньку і дуже велику. Поки обходитимеш таку, а тим більше прибиратимеш, боячись щось у процесі пошкодити, щеня встигне забрати меч і випаруватися. Простіше бігти без жодних повідомлень, а сіть доручити професіоналам.

— Звідки в нього сіть? — стомлено спитав Ленок. Йому демонськи набридло дивуватися.

— Сплів, мабуть. Має багато вільного часу. — Арай не дивувався. Він своїм щеням пишався.

— Вона в нього одна?

— Звідки мені знати?

— Здуріти. — здався Ленок. Навіть лаятися не хочеться. — Чого стоїмо? — гаркнув на своїх підлеглих. — Вперед! У Білий Сектор! До Дому Вершників Вітру!

Цього разу Арай побіг разом з усіма, хоч чудово розумів, що вони вже запізнилися. Вони запізнилися ще в ту мить, коли Тошіміне зник з даху.