розділ 2

Дзиннннь!

— Обережно, — болісно заволав командир Фіолетового Сектора. Кожне «дзинь» у його голові, незрозумілим чином, посилювалося і довго билося всередині черепа, змушуючи боліти зуби. Леноку хотілося померти.

— Вибачте, — озвався хтось.

Дзиннннь!!

Тут же пролунало з іншого боку.

Ленок застогнав. Тепер йому хотілося вбити всіх своїх помічників. Вони ж просто знущаються. Зганяють своє роздратування на, ні в чому не винному, командирі. Та як вони сміють?

Доводилося докладати нелюдських зусиль, щоб стриматись і нікого не побити. Злість висіла довкола нього легким маревом. Злість на всіх. На флегматичного Арая, який легко відмахнувся від усіх проблем. На себе, п'янь нещасну. На незграбних помічників, нездатних обійти уламки світильників. І в першу чергу, на проклятого молокососа, який несподівано для всіх збожеволів і почав руйнувати долину.

Те, на що перетворилася біла кімната після нашестя Тошиміне, вражало. Цілого не залишилося нічого. Було розламано навіть те, що розламати неможливо у принципі. Бите скло, переорана незрозуміло чим підлога, вивернені світильники і шматки стін, від меблів взагалі залишилися одні тріски. Але це дурниці. Найстрашніше, що хлопець зумів перетворити на щебінь каміння сфери. Усі дванадцять. Всього за чотирнадцять секунд, які знадобилися охороні, що почула шум, щоб виламати двері. Скоріше за все, навіть швидше, йому ж знадобився якийсь час, щоб приготувати портал переходу, в який він так хвацько застрибнув, на очах здивованої варти.

Талановитий хлопчик. Де ж цю наволоч носить, і навіщо йому знадобилося розносити білу кімнату? Чим вона йому завадила? Він що, з глузду з'їхав?

Ленок пхнув уламок, що підвернувся під ногу, і він задзвенів як дзвони в столиці королівства Біла Земля. Зло плюнув йому вслід, він рішуче попрямував до виходу. Нічого тут не знайдуть. Хлопець же слідопит. Найкращий у долині. Значить і сліди приховувати він вміє найкраще. Тим більше, минуло аж два дні. Якщо щось було, воно давно з цієї кімнати зникло. Сліди високорівневих заклинань так довго не тримаються, швидше зникають лише коливання високої хвилі. Дяка всім богам, що хлопець хоча б цього не вміє.

— Оголошуйте загальний розшук! Легко ми його не знайдемо! — гаркнув Ленок кур'єрам, що тинялись без діла біля входу і, не озираючись, пішов додому.

Чому саме він повинен шукати прокляте щеня та намагатися розібратися у його діях? Чому Араю дозволили самоусунутись? Відпочити. Полікувати хвору голову. Вони ж разом пили, то чому до Арая таке трепетне ставлення? Не через прихильність до хлопця ж, насправді. Плював Арай на прихильність, коли справа стосується безпеки долини. Він рідного брата мало не вбив, коли той примудрився притягнути за собою піщаного духа, а тут якийсь Тошиміне.

Ленок голосно вилаявся і штовхнув стіну.

Підлеглі переглянулися і, схоже, дійшли висновку, що їхній улюблений командир остаточно з'їхав із котушок. Добре, хоч співчувати вголос ніхто не ризикнув. Ризикнув би,  мав усі шанси опинитися у лікарні з множинними переломами, та й то у кращому випадку. День починався, гірше нікуди, і в Ленока було стійке відчуття, що цей день запросто переросте спочатку в тиждень, потім в місяць, а потім цілий рік.

Передчуття рідко його обманювали.

Це лякало.

***

Рись ковзала по дахах легкою тінню. Іноді завмирала, пропускаючи повз себе метушливих чоловічків, іноді прискорювалася, поспішаючи добігти до чергового укриття, здатного врятувати бідну кішку від пильних поглядів пошуковиків.

Відчайдушний стрибок з білого даху на зелений і знову тихе ковзання. Ще трошки. Ще зовсім трохи і буде надійне укриття. Там можна буде поспати. Подрімати. Чуйно. Бачити сни, і бути готовою будь-якої миті зірватися з місця і побігти.

Тошиміне Айя розгойдувався в павутинні, бовтав у повітрі ногою і ліниво стежив за кішкою. Добре. Тихо і спокійно. Рись у людському тілі знає, що робити, її не знайдуть і не зловлять. У павутинні можна висіти цілу вічність. Жаль, що скоро доведеться попросити кішку заснути і самому вибратися в реальний світ. Рись недостатньо розумна, щоб зрозуміти, що відбувається навколо неї, що змінюється, що у світі неправильно.

Бачити своє тіло збоку було дивно. Як і розуміти, що в цьому рудоволосому, по хижому витонченому і нелюдськи спритному хлопцю зараз Тошіміне Айя немає. Тіло цілком і повністю належить лісовій кішці, яка чомусь легко бігає на двох ногах, хапається за потоки сили перед черговим стрибком з даху на дах і здатна, у разі нагальної потреби, сплести простеньке заклинання. Дивно.

У кішки не було пам'яті. Вона не знала, куди й навіщо біжить. Їй подобався процес. Направляв кішку Тошиміне, зрідка торкаючись її свідомості і одразу ховаючись у глибинах підсвідомості, поки ніхто з сильних не засік сплеск його думок. Рись на дахах не помітять. Її для них немає. Та й не вміють вони помічати свідомість тварин. Тошиміне в цьому переконався давно.

Як добре, що про кішку не знає ніхто. Навіть командир Арай. Насамперед — командир Арай.

Втім, Арай багато чого не знає. Тошиміне з раннього дитинства навчився зберігати деякі секрети навіть від найближчих людей. Не тому, що не довіряв. Для того, щоб у якийсь момент витягнути черговий маленький секрет з його укриття та зробити ситуацію непередбачуваною. У непередбачуваних ситуаціях Тошиміне почував себе справді сильним. Він погано планував, тому йому простіше було зруйнувати плани всіх довкола і просто діяти за обставинами. Як зараз.

Стрибок. Безшумне приземлення і відразу злитися з тінню. На даху двоє. Маленька людина, від якої віє холодом, і велика, яка пахне спокоєм.

Не ворушитися. Не намагатися слухати. Рись все запам'ятає, потім почуте кішкою можна буде витягти з короткострокової пам'яті. Та й навряд чи ці двоє говорять про щось важливе. Вони просто лаються. В черговий раз.

Тошиміне закутався в павутиння з головою, приховавши від зовнішнього світу найменші сліди своєї свідомості, і завмер, чекаючи, коли командирам набридне з'ясовувати стосунки і вони розійдуться по своїх секторах, нести тягар обов'язку.