Частина 1 "Руде щеня Арая" розділ 1

Оплавлені краї каміння. Попіл, що вистилає ущелину, все, що залишилося від височенної світло-зеленої трави та розложистих чагарників. Схил, що обвалився, метрів за десять попереду, немов тут розвертався хтось великий. І дивний запах. Горіле залізо і щось нудотно солодке, з легким присмаком свіжої крові.

— Демон, — впевнено сказав Ленок. — Приблизно другого класу, відноситься до вогненної стихії. Він пішов сам. Просто не зміг утриматись. Тут надто близько вода, за тим обвалом взагалі на поверхню виходить. Та й червоний граніт добре глушить доступ до сили. Мабуть, він втратив слід.

Арай кивнув. У демонах він розбирався погано. Дітям білого металу це просто не дано. Кожна палиця має два кінці. З одного боку, ті, в кому спить срібло, непідвладні силі нижніх меж, вони можуть захистити від погляду демона натовп народу простою своєю присутністю, але з іншого боку — вони ніколи не зможуть відчути демона, якого не бачать.

— Він пішов досить давно. Просто ніхто раніше не натрапив на сліди його появи. Нам тут нічого робити, — вирішив Ленок. — Забирай своє щеня та й пішли додому. Ти мені ще пляшку червоного винен. Заодно відсвяткуємо, що цього разу не довелося за цим створенням нижніх меж бігати по всіх горах.

Арай знову кивнув. Він взагалі небагатослівна особистість. Мабуть, зі сторони парочка Ленок плюс Арай виглядають досить цікаво. Зелений командир мовчазний і величний. Фіолетовий — метушливий, балакучий і трохи істеричний. Вплив стихій. Білий метал сила спокійна та несуєтна. Вода, тим більше зимова, сила мінлива, певною мірою підкоряється обставинам, але готова збунтуватися будь-якої миті. Та й зі зростом біда якась. Арай під два метри, Ленок ледь метр шістдесят. Розмовляти зручно лише на деякій відстані. Яка нелегка змусила їх так тісно потоваришувати?

Тошиміне Айя повзав по завалу і займався чимось незрозумілим. Він ненадовго завмирав, намагався розколупати окремі камінці, пильно щось розглядав, ледь не засовуючи носа в чергову щілину. Хлопець, як ніколи, був схожий на мисливського пса, який втратив слід. Щеня Арая, інакше й не назвеш. Пес, який обожнює свого господаря. Якби у хлопця був хвіст, він би при наближенні свого командира вилявав ним щосили, а так доводилося обмежуватися обожнюючим поглядом і готовністю виконати будь-яку команду. При цьому хлопець примудрявся не здаватися дурнем. Власне, він ним і не був. Арай ніколи б дурня не зробив своїм третім помічником, навіть найвідданішого дурня в усіх межах.

Знайшов щеня Арай у якомусь спаленому силою селищі. Там і вижили всього двоє. Дванадцятирічний пацан, рудий і заплаканий, і кульгавий старий, який витратив на порятунок себе і правнука останні життєві сили. Старий ледь не віддав кінці, коли Арай вивів їх з підвалу, і показав, що залишилося від міста, населення якого було близько двадцяти тисяч. Залишилися гори попелу та скелети найміцніших у місті будівель. Що там сталося, так і лишилося загадкою, ні старий, ні хлопчик відповіді на яку не знали. Врятованих Арай привів із собою в долину. Якби хлопчик був старший, а дід молодший, він би вивів їх до найближчого селища і з чистою совістю забув про їхнє існування. Але цю парочку покинути не зміг. Благо, в обох була сила, що дозволяє їм жити у Другій Верхній Межі.

Старий довго не прожив, ледь дотягнув до тринадцятиріччя свого правнука, офіційно дозволивши тому самостійно приймати рішення, визнавши тринадцятирічного пацана дорослим. А Тошиміне прижився в будинку Вершників Вітру, був прийнятий у сім'ю, та так і залишився поряд з Араєм. Він виявився демонськи талановитою дитиною. Тож ніхто не здивувався, коли у сімнадцять років він отримав звання сьомого помічника командира Зеленого Сектору, а до двадцяти двох був уже третім. Дім Вершників Вітру міг пишатися своїм прийомом сином, що він і робив, періодично обдаровуючи несхожого на темноволосих Лоне рудоволосого хлопця. То власним невеликим будиночком, щоб було куди дівчину привести. То мечем, що довго зберігався в сім'ї без діла, тому що Тошиміне несподівано для всіх зміг його пробудити. То правом говорити від імені Дому Вершників Вітру, що взагалі ні в які ворота, бо, крім глави Дому, це право на той момент мали тільки Арай і дві його племінниці, найкращі цілительки долини. Леноку дуже хотілося дізнатися, яким своїм діянням Тошиміне Айя заслужив це право, і чому у цілої купи шляхетних Лоне не виникло бажання його по-тихому прибити? Такими темпами незабаром родину Дому Вершників Вітру представлятимуть два прізвища — Лоне та Айя. Одні темноволосі, інші — руді. Чудовий контраст.

До честі Тошиміне, він ніколи не користувався перевагами де не треба і мав прекрасні стосунки як з представниками шляхетних Домів, так і з вихідцями з Нижнього Міста. Його могли і зневажати, і ненавидіти, але справжнього ворога треба було ще пошукати і навряд його знайшли б. Такий собі хлопчина, непоступливий, але нездатний на підлість, часом надмірно галасливий, але вміє бути вбивчо серйозним. Цілковито відданий командиру Араю Лоне.

Арай помахав у повітрі рукою.

Тошиміне підняв голову, кивнув, востаннє до чогось принюхався і спритно застрибав по каменях, що обвалилися, поспішаючи на поклик свого командира. Ленок так би не ризикнув. У нього не було того чуття, що дозволяло щеняті Арая знаходити безпечний шлях будь-де. Він навіть по болоту міг бігти як звичайною дорогою, нітрохи не побоюючись провалитися в трясовину. Дар.

— Щось трапилося? — спитав Арай, мабуть, помітив у поведінці свого щеня щось не зовсім звичайне.

— Ні, — невпевнено відповів той, навіщось озирнувшись на обнюхане каміння. — Просто там не було вогню, схил порушив не демон.

— Віддача, — сказав Ленок.

— А-а-а-а, — глибокодумно простяг Тошиміне.

Він був радий такому простому поясненню. Наче Ленок щойно позбавив його необхідності придумувати якусь брехню, схожу на правду. Дивно.

Втім, це не має значення. Щеня все одно розповість про всі свої знахідки Араю. Він завжди йому все розповідає. Переживати нема про що. Можливо, у хлопця просто збилися почуття через демона, що побував тут. Він же не Лоне, на нього демонська магія діє, як і на всіх, у кому не спить срібло.