РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. СКАНЕР

Зала була заповнена. М'які глибокі крісла обіймали абітурієнтів, мов турботливі хижаки. Хтось сидів нерухомо, як Галя з Братом. Інші — ковзали поглядом по стінах, намагаючись вгадати, де ховається механізм вибору.

Раптом двері, через які заходили, зникли, розчинилися. Без звуку, без попередження — стіни стали суцільними. Ті, хто ще стояв у коридорі чи біг з двору, спізнилися. Артем чув, як один з хлопців бив у глуху стіну і репетував щосили, а потім його голос зник. Четверо дітей не встигли. Їхні місця залишились порожніми. Вони більше не мали шансу, а їхні імена назавжди зникли з реєстрів, бо вступити до Інгратусу можна лише один раз на рік, коли при цьому маєш 12 років. Тобто один раз за все життя.

У підлокітнику кожного сидіння був захований пульт — непомітне металеве коліщатко, яке керувало вмиканням та налаштуваннями темряви навколо себе. Обертаючи його, можна було встановити щільність: від легких сутінків до абсолютної пітьми. Цей морок, мов рідка нафта, обтікав тіло, холодний і важкий, а з поверхні підіймався густим туманом, що повільно розсіювався, поглинаючи все навколо. Він стискав простір до безодні — темніший за будь-яку ніч. Сфера сягала рівно сімдесяти сантиметрів — мов кокон для тих, хто не витримував чужих поглядів. У темряві не було сорому, страху чи часу, в ній зникали навіть думки. Абітурієнтам дозволяли вмикати її лише на час очікування, і багато хто крутив пульт уже в перші хвилини, шукаючи порятунок у невидимості. Артем знав про цю функцію не з чуток — вдома в нього був темник, невеликий антиліхтарик, що ненадовго занурював його у власну темряву. У ці миті він не відчував нічого — ані страху, ані тривоги, ані радості. І саме це пусте «нічого» приносило йому найбільше задоволення.

Крісла стояли хаотично по обидва боки від широкого проходу, мов безладно розкидані шахові фігури після партії, в якій так і не було визначено переможця. Система розсаджувала абітурієнтів сама, керуючись лише їй відомою логікою. Руслана та нових знайомих порозкидало так далеко, що Артем не бачив жодного з них. Здавалося, кожен опинився в ізоляції — сам на своєму місці, сам у власному очікуванні. Лише Галя й Брат, ніби виняток із правила, опинилися відносно близько: їхні крісла хитнулись одночасно й зупинились на відстані, через яку ще можна було перекинутися поглядами.

За кілька хвилин тиша в залі порушилась — одне з сидінь легенько здригнулося і з глухим гуркотом повільно покотилося в бік суцільної стіни. За ним рушило інше, потім ще одне, плавно, наче їх вела невидима течія. Артем затамував подих. Черга почалася. Але не було жодної послідовності: крісла рухалися не за рядами і не за порядком приходу — усе здавалося випадковим, некерованим. Ти міг сидіти поруч із кимось, хто відкотиться першим, а сам чекати до останнього.

Три крісла зупинилися майже впритул до стіни. Зала знову заповнилася тишею, але не тривожною — радше напускною. Дехто скептично звів брову, інші перекинулися короткими, байдужими поглядами. Майже всі знали, що буде далі, — батьки, старші брати й сестри колись уже розповідали їм це з удаваною важливістю.

Стіна залишалася звично сірою, аж поки не засвітився прямокутний контур — тонка лінія, що раніше здавалася просто тінню. Двері були тут увесь час, тільки добре сховані — жодної магії. Один хлопець з крісла трохи зсунувся вперед з таким виразом обличчя, наче проходить через це мало чи не кожного дня.

Контур дверей трохи мигнув, і світло згасло — тепер вони виглядали цілком справжніми. Без ручки, без замка, просто гладка прямокутна поверхня. Хлопець, котрий сидів посередині, повільно звівся, потягнувся, ніби після нудного фільму, і без жодного поспіху рушив до дверей.

— О, пішов обраний, — тихо буркнув хтось у залі, ледве стримуючи позіх.

Ніхто не відреагував. Це був не страх, ні — радше звичка не показувати зайвих емоцій.