РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ФАКУЛЬТЕТ ЛЕГКОГО ЖИТТЯ

Факультет Легкого Життя починався не з дверей, а з аромату — солодкувато-лінивого, мов ранкове простирадло після сну без обов’язків. Тут не було черг, тільки м’які пуфи в тіні цитрусових дерев і голос, що лагідно запрошував: «Усе, що тобі потрібно, вже майже твоє». Артем ступив на мозаїчну підлогу з піщаних зернин і миттєво відчув, як ноги потопають у комфорті. Стіни випромінювали тепло без джерела, а студентів факультету легко було впізнати — вони не поспішали й не напружувалися, немов саме життя уклало з ними угоду про взаємну вигоду.

Абітурієнтам показували ліжка, що самі підлаштовуються до настрою, дрони-помічники, які замість тебе складають речі, й уроки харизматичності, де оцінку ставили за кількість усмішок у відповідь. Артем, хоч і звик до показного блиску, вперше відчув справжнє захоплення: не треба було нічого доводити — достатньо вміти подобатися. Влад мовчки кивнув, ніби внутрішньо погоджувався з кожним слоганом. А Руслан, стоячи осторонь, тихенько пирснув, побачивши, як один студент навчається мистецтву «правильного вигляду в інстамомент» під наглядом викладача з дзеркальним планшетом.

Позаду павільйону вони натрапили на дивний атракціон — гігантський батут, що світився зсередини м’яким білим світлом і нагадував хмару перед дощем. Над ним плив напис: «Аукціон Легкості: підстрибуй — якщо нічого не тягне вниз!» Черга абітурієнтів шикувалася збудженою стрічкою, час від часу вгору злітало чиєсь тіло — легко, як пелюстка — або ж важко гупалося, викликаючи ввічливе мовчання навколо. «Тут усе просто, — пояснила дівчина в бежевому спортивному костюмі, — чим легші твої думки, тим вище злетиш. Жетон тільки один». Влад першим рушив до черги, в очах у нього блищав азарт: він уже уявляв себе високо в повітрі. Артем вагався лише мить — йому подобалась сама ідея такого випробування, чесного й красивого. Брат мовчки став за Владом, як завжди — без запитань.
Руслан, спершись на перила, з усмішкою спостерігав: «А якщо в когось просто сніданок важкий був?»

Саркастичний жарт Руслана потонув у раптовому щебетанні — русява дівчинка з брекетами та великими очима саме вирішила, що нервувати вголос краще, ніж мовчати: «У мене серце прямо тут, у горлі! А ще я вночі сни бачила, ніби вже лечу, але без шкарпеток — це знак, правда ж? Я нічого ще не пропустила? Що-що я пропустила? Ми ще не пропустили нікого повз черги? Боже, як я хвилююся, це ж за нами, мабуть, спостерігають викладачі?» Її подруга з чорним, наче смола, волоссям, в ідеально випрасуваній сукні й зі штучно спокійним обличчям, знехотя зітхнула: «Ну не всім же бути повітряними. Комусь і в тіні біля роботи місце знайдеться».

Поступово черга дійшла до їхньої компанії.
Першою стрибнула дівчинка з брекетами — з розгону й з розпачем. Її підкинуло невисоко, але вона радісно загукала в польоті, мов дитина на гойдалці. Саме в цей короткий мить, коли ноги відірвались від батута, щось в ній розімкнулося. Вона відчула, ніби летить над теплим морем, а під нею — не гума, а прозора вода, що блищить сонцем. Легкий бриз торкнувся щік, волосся піднялося вгору, і зсередини виринуло безтурботне: ось вона, я — така, яка є, і цього досить. Її очі округлились від захвату, і коли вона торкнулась батута знову, вже не могла стримати щирий сміх — короткий, щасливий, повний легкості, якої вистачило бодай на один злет.

Заледве Артем торкнувся батута, одразу злетів. Усе навколо розчинилося у спалаху — яскравому, наче тисячі феєрверків рвонуло зсередини. Світло було синє, біле, фіолетове — кольори високої напруги, космічної швидкості. Його тіло прорізало повітря, як снаряд, а перед очима вибухали зорі — уявні чи справжні, він не знав. Це був політ у космос, у холодну, яскраву безмежність. Все тремтіло від напруги — наче сам Всесвіт розсувався, щоби дати йому місце. І в цій сліпучій, електричній величі Артем раптом відчув самотність, але разом із тим знайоме почуття, наче він у себе вдома.

Коли Артем опустився назад, рух був плавний, майже нечутний — як приземлення супутника, що завершив свою орбіту. Його обличчя лишалося спокійним, але очі ще сяяли тим холодним світлом, що не мало джерела внизу. Він не озирнувся на друзів — наче все ще залишався десь там, у яскравій висоті.

А тим часом на батут стала чорноволоса дівчинка. Її тіло ніби на мить завагалося — батут ледь зрушив її вгору, як від неохочого поштовху. Політ був короткий, майже образливо невиразний. І замість звичного відчуття контролю чи переваги, вона відчула щось чужорідне — ніби підошви прилипли до гумової поверхні, а всередині стало затісно. У повітрі було щось в’язке, липке — мов її легкість зважили й визнали недостатньою. Вона приземлилася без сліду грації, з обуренням, що ледве не прорвалося в голос. Але обличчя її лишилось холодно-стриманим.

Коли Брат ступив на батут, він зробив це неквапом, ніби навмисно затягуючи момент. Пружна поверхня одразу злегка прогнулась під його вагою — але не фізично, а немов у відповідь на невидиму тяжкість, яку він приніс із собою. Він злегка присів, відштовхнувся... і нічого. Батут тільки зітхнув під ним — вниз. Ноги не відірвались, навіть не хитнулись угору, і в ту ж мить Брат відчув, як усередині щось глухо осіло. Не сором — ні, він був звиклий до поглядів зверху — а знайоме, майже рідне відчуття: ти тут зайвий, але стій красиво.

Руслан став на батут останнім, його одразу підняло високо — не стрімко, а м’яко, наче, у когось на руках. Повітря навколо стало густим, просякнутим теплом. І раптом світ перед ним розгорнувся, як дитячий малюнок — нескінченне поле жовто-гарячих соняхів. Кольори були такі насичені, що хотілося торкнутися — і відчувалась текстура пелюсток, шорсткість стебел. А ще — запах... Запах маминої здоби, яка щойно вийшла з духовки. Потім — тепло на колінах, таке знайоме, що серце скрутилося з ніжності: рудий котик, що вмощується, муркоче й довірливо прикриває очі. І ще — погляд. Здалеку, але точно — жартівливі батькові очі. Руслан не летів — його несло. І в цій м’якій висоті було так добре, що він майже не хотів повертатися.