РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ІНГРАТУС

Неспокійна для Артема ніч змінилася млявим сніданком.

Мама пила гірку каву, сестра ще спала. Артем не зовсім вдало розігрів собі млинці-напівфабрикати, і тепер їжа мала вигляд гарячої драглистої суміші з тіста та начинки з вишень.

Хлопець не вмів готувати, а турбуватися про когось в цій сім'ї було неприйнятним. Турбота асоціювалась із слабкістю, а слабкість — із небезпекою бути нижчим у ієрархії. Для таких дріб’язкових потреб, як чистота, їжа чи елементарна увага, в них була домогосподарка. Та віднедавна вона звільнилася — без пояснень, без слів. Просто не з’явилася зранку, а наступного дня їхній дім офіційно було виключено з її маршруту. Поки шукали нову, страждали всі. Гори немитих тарілок просто вивозилися подалі від дому, натомість купувалися нові. Брудний одяг лежав хаотичними купами в коридорі, адже пральна машина вимагала людського втручання, а втручання — це вже схоже на зусилля.
Підлогу перестали мити, тож пил повільно завойовував території — спершу кути, потім плінтуси, а згодом і центр кімнат. Дзеркала тьмяніли. Рослини на підвіконні, досі живі лише тому, що поливалися автоматично, тепер висохли — система подачі води потребувала ручного перезапуску. 

Залишки вчорашньої святкової вечері, замовленої в одному з ресторанів, так і залишилися на столі.  Запахи у квартирі перемішалися у щось невизначене: цвіль, хімічна втома, пісна страва, спогади минулого комфорту.

Усі мовчали. У цій сім’ї було заведено вважати, що неприємності зникають, якщо їх ігнорувати досить довго.

Апетит Артема утік від одного погляду на їжу і пообіцяв більше ніколи не з'являтися.
Хлопець залишив тарілку на столі, допив якийсь вчорашній компот в чашці, в якому втопилася муха, й підійшов до вікна. Надворі не було сонця — лише хмари кольору забутої стелі. Двір мовчав, і навіть авто стояли, наче вмерли. Він торкнувся шибки пальцем — холодна, як сміх Вероніки.

Пів години потому Артем уже сидів поруч із батьком у їхньому автомобілі. Хлопець намагався не зводити очей із екрана телефону — досліджував сторінку про факультет Понтів і марнославства.

“ФПМ — кращі серед кращих! Випускники ФПМ займають понад 80% керівних посад у Центральному Регуляторі. У нас викладають носії моди — живі втілення модних ідей та трендів мислення.”

Він не був певен, що це означає, але слова “кращі” та “керівні” підсвічувалися золотом, а фон пульсував у такт серцю.

Коли вони вийшли з транспорту, на площі перед головним входом вже юрмилися групи підлітків у супроводі дорослих. Над будівлею височів напис:

“УНІВЕРСИТЕТ ІНГРАТУС: СВОБОДА ПОЧИНАЄТЬСЯ З НЕВДЯЧНОСТІ"

Артем відчув, як батькова рука м’яко, але владно лягла йому на плече.

— Насправді — сказав батько, не відводячи погляду від фасаду, — ти можеш передумати і обрати інший факультет.

Його голос був рівним, майже байдужим, але Артем відчув у цих словах щось сховане — натяк на розчарування, загорнутий у формальну ввічливість.
— Але ж я... — почав хлопець і замовк.
Вони стояли перед корпусом Факультету Понтів і Марнославства. Золотаві двері мерехтіли у ранковому світлі, над ними — голограма, яка змінювалася щопівхвилини: «Засвітись, або зникни», «Ми не дякуємо — ми сяємо», «Ніхто не хоче бути другим».

Артем відчував, як всередині нього все стискається. Він хотів би щось сказати — впевнено, переконано, як це робили інші діти з правильних родин. Але щось у фасаді цього університету, в цій надто блискучій пишноті, здавалося йому порожнім. Як начищене дзеркало, що не має глибини.

— Я просто... хочу зрозуміти, який із них мій, — сказав він нарешті.
Батько ледь помітно знизав плечима.
— Сканер усе покаже. А обираєш, справді, ти.

В голосі батька не було жодної віри в цей вибір. Але він знав, що тиснути на вибір дитини заборонено уставом Інгратусу.

— Далі ти сам, — сказав Віталій, ледь торкнувшись плеча сина й зупинився на краю внутрішнього двору.

Артем ступив уперед. Усередині двір виглядав як виставковий павільйон: навколо напівколом вишикувалися високі фасади факультетів — кожен зі своєю кольоровою гамою, архітектурною претензією і аурою. Біля входів — голографічні презентації, викладачі, стенди з рекламними матеріалами, муляжі кубків, вигадані цитати випускників. І всюди — діти. Вони були майже однаковими: блискуче взуття, відрепетирувана хода, міміка з відеоуроків з харизми, вимушені півусмішки, нудьгуючий погляд. Кожен з них намагався якось виокремити себе, але все ж вони були однаковими, однаковими у прагненні бути вищими за інших. Деякі вдавали, що нікого не помічають, і позували перед дзеркальними стінами. Інші — голосно сміялися, аби всі звернули увагу. Дехто вже знімав короткі відео про «свій шлях у Велику Гру».

Інгратус об'єднував в собі усі корпуси і загалом мав вигляд футуристичного храму, збудованого на руїнах розбитої етики. Корпуси університету були схожі на блискучі моноліти: кожна стіна — дзеркальна, не для того, щоб освітлювати, а щоб відбивати й підкреслювати. Вікна-дзеркала спотворювали відображення так, аби кожен, хто дивився в них, здавався собі вищим, стрункішим і трохи кращим за інших.

Вздовж доріжок височіли автоматичні ліхтарі-фотокамери, які щохвилини фіксували натовп і виводили найяскравіші кадри на голографічні екрани — миттєві зірки миттєвого моменту.

Артем дістав телефон. Вибрав найкращий ракурс, щоб на фоні було видно банер факультету Понтів і марнославства, поправив фірмову сорочку зі срібним логотипом на комірці — і зробив селфі. Перевірив: вийшло стильно. Губи майже не посміхались, очі — серйозні. Ідеально.

І лише тоді помітив Руслана. Він стояв ніяково, з руками в кишенях, і, здається, навіть не помічав, як на нього дивляться.

— Ти вже тут, — сказав він тихо, з посмішкою.

Артем відповів жестом і швидко змахнув камеру донизу, ніби робив щось дуже важливе.

Руслан знову був у своєму звичайному одязі — чистому, але без жодного бренду. Волосся було коротко стрижене без жодного натяку на стильну зачіску, погляд був щирим, відкритим, наче увесь світ хотів увібрати в себе. Артем раптом усвідомив, як помітно вони контрастують. Кілька пар очей ковзнули по Руслану, і хтось з абітурієнтів пирхнув, щось прошепотівши товаришеві.