РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ОЧІКУВАННЯ

Сутінки важко опускалися на Вартомир – місто, в якому знайомство з будь-ким починалося з фрази «Чого ти вартий?» Поодинокі вікна в будинках уже світилися прохолодним чванькуватим світлом. Це світло не зігрівало надією, що на тебе вдома чекають у затишному колі родини. Ні, воно лише означало, що його увімкнули для зручності тих, хто в цей момент знаходився всередині. Ні більше, ні менше.

Але сьогодні на провулку Фіолетовому, 16 за високим глухим парканом приватного будинку сім’я Самчуків чекала тата. З нетерпінням чекала. За святковим столом Артем нервово озирався на свою молодшу сестру Вероніку, яка на калькуляторі перераховувала вартість кожної замовленої страви. Іншою рукою вона клала їжу на кухонні ваги, перевіряючи кожен грам. Будь-які відхилення записувала в блокнотик. Артем не був жадібним, але любив допомагати сестрі в її іграх. Та не цього разу. Зараз він з нетерпінням чекав на звістку від найпрестижнішого навчального закладу, адже за три дні хлопцю має виповнитися 12 років, а запрошення на відбір ще не було.

- Мамо, а в мене точно є здібності?
- Звичайно є. Чому маєш сумніви? Ти з поважної родини моральних виродків.
- Хочу стати справжнім дегенератом, як наш тато, - світлоблакитні, майже білі очі Артема мрійливо дивилися на стелю.
- Будеш моє бидленятко. У тебе є все для цього. Ти особливий. Я це зрозуміла ще коли ти ходив у дитсадок. Пам’ятаєш, як у п’ять років усі діти вже ходили на горщик, а ти у штанці? Тому що увесь одяг у тебе був фірмовий, від відомих брендів, і ти не хотів з ним розлучатися навіть на мить. А ця вихователька, пам’ятаєш її? – Мама стиснула свої тонкі губи так, що вони взагалі зникли з обличчя, - Пам’ятаєш, як вона вмовляла тебе ходити на горщик, бо ти начебто був уже дорослий? Добре що її тоді звільнили. Потім іншу теж звільнили. І третю, і четверту, і десяту… Аж поки ти не випустився з дитсадка. Як можна бути такими непрофесіоналами у роботі з дітьми?
 

Спогади Рити (так звати маму) супроводжувалися ледь вловимим запахом цвілі. Клацнув замок вхідних дверей.
- Тато! – зіскочив зі стільця Артем. Рита навіть не обернулася. Вероніка саркастично усміхнулася, - Ти приніс? Мені надійшло запрошення? Я буду цього року проходити відбір?
- Зачекай, хлопче! – почувся скрипучий голос з коридору. За мить в проході з’явився його власник, проштовхуючи поперед себе Артема, - що це в тебе на ногах? Це звичайні шкарпетки? Без логотипу? Тобто не брендові? Сподіваюся, хоча б від ранку не ношені?
Артем знітився. Через хвилювання останнім часом він став неуважним і зовсім забув перевдягнути шкарпетки після невеличкої ранкової пригоди.
- Мені їх дав Руслан, коли ми ходили на риболовлю і я промочив ноги.
- Знову цей Руслан, - Віталій (батько) закотив очі до стелі, - Рито, твій племінник зриває мені дах.
- Двоюрідний племінник, - підкреслено наголосила Рита у відповідь.
- Якби я не знав його батька, подумав би, що він із сім’ї пітейників. Але варто згадати його матір, і все стає зрозуміло. Її очі… вони темніші, сповнені якогось сенсу, наче їй бракує сарказму, чванливості чи хоча б зневаги до цього світу. У них вдома є кіт, якому чотири роки, а вони брали його кошеням. Зазвичай поважні вартомирці, якщо і беруть хатню тваринку, то тільки для того щоб діти погралися і - геть. А цей кіт так і залишився у них. Це досить дивно. Вони, мабуть, платять сусідам чималі хабарі, щоб ті не скаржилися до Центру залякування тварин.
- Так, у мого брата невдалий шлюб. Він одружився з людиною, яка нічого не варта. Скільки можна все про це мені нагадувати? – почала заводитися Рита.
- Я переживаю за нашого сина. Після спілкування з Русланом в Артема спостерігаються якісь дивні схильності. Нещодавно вони оплатили на касі в супермаркеті пакет молока для якоїсь старої. Артем потім виправдовувався. Начебто вони зробили це з метою принизити бабцю таким чином, показати свій вищий статус. Нібито після цього вони подивилися на неї з презирством. Але ж я знаю, що це не так. Це точно було зроблено від щирого серця, - Віталій неприємно скривився, - від щирого серця, я вже висловлююся, як ті сірі.

Він сів за стіл і глянув на сина зверху вниз.
- Артеме, зрозумій: співчуття – це слабкість. У нашому світі слабкість знищить тебе. Ти повинен навчитися не відчувати. Взагалі. Ні жалю, ні захвату, ні страху. Знецінюй все на своєму шляху.
 

Артем опустив очі. Він не був упевнений, що відчуває саме співчуття, але Руслану тоді справді стало прикро за ту бабусю. І йому теж. Трохи.
 

- Ти ж хочеш вступити до факультету Понтів і Марнославства? – в голосі батька з’явився сталевий натиск.
- Так, звісно, - Артем звів погляд, - Звісно, я хочу!
- То не ганьби мене. Пам’ятай, найгірше, що може статися з людиною в нашому – втратити свою вартість, тобто діяти без вигоди для себе. Це небезпечно.
 

Рита схвально кивнула, а Вероніка тим часом відзначила щось у своєму блокноті. Артем кивнув у відповідь.

- Добре, - Віталій підвівся, кладучи на стіл запрошення, яке мало вигляд візитівки.
 

Візитівка з іменним запрошенням та логотипом університету була виконана з чистої платини. Артем зачаровано дивився на неї, не насмілюючись взяти її в руки.

- Завтра відбудеться етап відбору, - продовжив батько, - Сканер душ. Він бачить більше, ніж ти сам про себе знаєш.

Тиша опустилася в кімнату, тягнуча і противна, наче масне заплутане волосся. Вечерю продовжили мовчки, кожен думаючи про своє.