Глава 12.

Літо 2022 року

Наприкінці травня ми повернулись додому. Невідомо, коли ми б змогли це зробити, якби не Сергій. В Україні була проблема з пальним, а він допоміг його дістати через своїх побратимів. Рідне місто було просто невпізнанне. Блок-пости, окопи, протитанкові їжаки, порожні вулиці і комендантська година. Наша квартира зустріла нас павутинням і затхлим повітрям. В холодильнику, який весь цей час був вимкнутий, оселилась пліснява. Але ми були щасливі! Ми були вдома, а значить все буде добре!

Син бігав гуляти з друзями між повітряними тривогами. Більша половина його однокласників вже також повернулись. Ми щотижня зустрічались з рідними, бо зрозуміли наскільки цінні ці зустрічі! Зідзвонювались з друзями і близькими після кожної тривоги: як ви? Кожен діловий мейл починався словами: «Сподіваюсь, що Ви в порядку» і завершувався фразою: «Тримаймось, скоро перемога!». І не від кого, ніколи я не чула нарікань на незручності, розмов про бажання перемовин, капітуляцію. Тільки спротив! Бити ворога всіма засобами! Тільки перемога!

Сергій знову телефонував рідко. Розмови були короткі: привіт, кохаю, чекаю.

В червні ми з сином поїхали провідати і відвезти деякі речі нашій Маші в Польщу. Тривалий шлях – доба в поїздах, і ми в Кракові. Красиве старовинне місто, бажана зустріч з донькою, багато наших співвітчизників навколо, відсутність повітряних тривог, але ми хотіли додому!

В серпні у куми був день народження і вона вирішила зібрати всіх, хто зможе приїхати. Це був вечір п’ятниці. Я приїхала до офісу на таксі і виходячи побачила двох військових попереду. Мою увагу привернув худорлявий блондин праворуч. Затамувавши подих, я прискорила крок, підійшла ближче і видихнула: «Сергію!» Чоловік обернувся, кинувся в обійми і палко поцілував. Потім ми просто стояли посеред вулиці, він мене обіймав і заспокоював, а я плакала. Славко стояв поруч і нічого не розумів.

• Як ви тут опинились? – запитала, коли змогла говорити.
• Сюрприз! – відповідає Сергій.
• Це точно! – підтримує його Славко, - Ну ви і тихушники! – обурюється.
• Ну, вибач, що не вивісили оголошення в фейсбуку! – іронізую.
• У нас три дні відпустки, - перериває нас мій хлопець.
• Це класна новина! – радію.

Наша поява в офісі викликала фурор, а новина про те, що ми із Сергієм разом, яку одразу виклав Славко, ввела всіх в ступор.

• І ти навіть на наших посиденьках, жодного разу, ніколи ні пари з вуст! – обурювалась моя найближча подруга Олена, - Кума називається! Я в шоці!
• Наступного разу я тобі все розповім, - обіцяю.
• І навіть не сподівайся відвертітись, - підіймає вона вказівний палець.

Ми з Сергієм поїхали раніше. Переночували в нього, а наступного дня забрали мого сина і поїхали на базу відпочинку в передмісті. Рибалили, смажили шашлики, спілкувались.

• До речі, - говорить мені Сергій, обгортаючи пледом, - Хочу тебе заспокоїти.
• В плані? – пригортаюсь до нього.

Сашко вже спить, а ми сидимо на терасі.

• Я не можу мати дітей.
• Звідки ти знаєш? – не вірю.
• Взимку в 2014-му були великі морози. Кілька тижнів тривали дуже інтенсивні бої. Ми не мали змоги грітись, спати, їсти гаряче. В результаті переохолодження, - розповідає, - Довго лікувався, але наслідки залишились.
• Мені шкода, - обіймаю чоловіка.
• Я думаю, що це мало статись.
• Чому?
• Щоб я зустрів тебе.

В нас була всього доба, щоб наговоритись один з одним, щоб надивитись один на одного, щоб намовчатись поруч і ми розтягували час, боялись заснути, щоб пропустити хоч хвилину. Але настав вечір неділі і ми з Сашком провели Сергія на потяг. Час знову потягнувся повільно.