Глава 11.

Березень 2022 року

Ніколи в моєму житті час не тягнувся так повільно, як того березня. Повітряні тривоги лунали щодня.  Новини розповідали про жахливі речі. Мабуть, найбільш точно мій стан тоді ілюструє карта бойових дій навколо Маріуполя. Ми з сином дивились її щодня і бачили як кільце навколо міста стає все менше. Так стискалось моє серце. Я спілкувалась з друзями, які залишились в Києві і які виїхали, з донькою. Біль, жах, нереальність того, що відбувалось навколо, і злість, ненависть до ворога, бажання рвати на шматки загарбників – це те, що ми відчували!

Одна моя знайома розповіла, що її 60-річний чоловік пройшов 22 кілометри пішки в інший кінець міста, щоб вступити в лави тероборони і що за три дні його повернули, бо він був після інсульту і в нього тремтіли руки, коли він тримав зброю. Інші знайомі, у яких був бізнес із постачання продуктів харчування, фасували їх у пакети і безкоштовно власними автівками під обстрілами розвозили по квартирах, тому що магазини не мали змоги налагодити їх доставку. Друзі, які мали маленьку пекарню біля станції метро, пекли хліб і безкоштовно роздавали його всім бажаючим, але за тиждень в них закінчилось борошно і якийсь зовсім незнайомий фермер – власник невеликого млина також безкоштовно привіз їм весь свій запас. Знаю реальну історію, коли чоловік підняв всіх своїх знайомих і знайомих своїх знайомих, щоб потрапити на передову. І таких історій тисячі!

Сергій телефонував рідко. Часто, його голос був втомлений і смутний, іноді, схожий на той, до.

• Привіт! – довгоочікуване.
• Привіт, Сергію! – шепочу, - Як ти?
• Все буде добре, - відповідає, - Як ви? Влаштувались?
• Так, якось, - в’яло відповідаю.
• Валя, стоп, - вперше чую від чоловіка владні нотки.
• Що? – не розумію.
• Не можна постійно сидіти в новинах, - пояснює. – Тобі потрібно на щось відволіктись.
• Я працюю.
• Цього не достатньо, - наголошує, - Облаштовуй ваше житло, гуляйте по місту, хоча б кілька годин на день, читай новини дозовано. Якщо ти продовжиш в тому ж дусі, ти збожеволієш! А ти мені потрібна!
• Добре.
• Пообіцяй мені!
• Обіцяю! – і продовжую, - Тоді і ти пообіцяй мені.
• Що? – сміється.
• Бережи себе! Будь розумний і не ризикуй даремно!
• Обіцяю! – і додає, - Я тебе кохаю!
• Я тебе теж!

Кладу слухавку на стіл і закриваю руками обличчя. Сергій правий, я не маю право на розпач. Я маю зібрати себе по шматках і бути опорою для моєї сім’ї. З того дня я почала облаштовувати наш побут: вимила всю квартиру, купила якісь речі, знайшла приємну кав’ярню поруч із будинком. Справа в тому, що я – кавоманка. Коли ми їхали з Києва, я забула свою улюблену турку і цей місяць була без кави – ні, то ні, опустила руки. Тепер щоранку я йшла по каву собі і по гарячий шоколад для сина. Це стало ритуалом!

На початку квітня було дві гарних новини: звільнили Київську, Сумську і Чернігівську області і у дітей відновили навчання в школі. Незважаючи на ракетні обстріли, люди почали повертатись додому. Тоді ж мені на очі потрапили дві статті. Перша, про ознаки стресу у підлітків і про те, як його долати. Раніше я помітила, що від початку війни син весь час намагався до мене доторкнутись, бути поруч зі мною і при цьому ніяким чином не проговорював своє занепокоєння ситуацією. Ззовні здавалось, що він все сприймає як пригоду. Але ні! Саме цей тактильний контакт, те, що він не міг заснути, якщо не вчепився мертвою хваткою в мою футболку, були проявом його стресу! Йому було страшно! Психолог радила більше розмовляти з сином, проговорювати те що відбувається, пояснювати. Навіть, якщо підліток не відповідає вам, не йде на діалог, він обдумує ваші слова. Перетравлює їх. І це дає йому таку потрібну впевненість і розуміння.

Друга стаття була про те, що робити з докорами сумління тим, хто з певних причин лишився в тилу і не може із зброєю в руках нищити ворога. Це було про мене і про тисячі таких як я. Автор писав, що ми маємо працювати і витрачати гроші, щоб давати робочі місця іншим людям. Маємо розповсюджувати інформацію соцмережами і засобами ЗМІ про події в нашій країні, вселяти впевненість в нашій перемозі і всіляко підтримувати військових: донатами, донорством, продуктами і речами, тощо. І я почала втілювати ці поради в життя: записалась на манікюр і стрижку, здала кров, разом із донькою почали писати пости про Україну в соцмережах англійською мовою і донатити.

На початку травня частину Сергія відправили на ротацію і протягом тижня він міг мені телефонувати і ми розмовляли. Довго. Про все.

• А чому ти вирішив змінити формат наших стосунків? – озвучую питання, яке мене давно цікавило, - Тебе ж все влаштовувало?
• Ти знаєш, насправді, це сталось не в одну мить, - відчуваю, що чоловік підбирає слова, - І з багатьох причин.
• Розкажи мені, - роблю ковток чаю сидячи на своїй маленькій кухні.
• Я спостерігав за нашими друзями, за своїми побратимами, - починає, - Вони піклуються і про них піклуються, їм є до кого поспішати додому, є в кого відпрошуватись на пиво. В мене цього ніколи не було і мені цього ніколи не хотілось для себе. А потім з’явилась ти. Спочатку це була просто пристрасть.
• Я пам’ятаю, - сміюсь.
• Потім ми почали ще й розмовляти. Ти мене слухала, не з усім погоджувалась, але розуміла, ні до чого не примушувала. Коли ти була поруч – мені було добре. Я став залежним від наших зустрічей, я закохався в тебе! Вперше в житті!
• Не перебільшуй! – не вірю.
• Ні, раніше мені подобались дівчата, - пояснює, - Було бажання, пристрасть, але не було такого єднання! З іншими захоплення, яке було на початку, поступово згасало. А з тобою все було навпаки: чим більше ми з тобою зустрічались, тим більше мені цього хотілось.
• Може через те, що я не бігала за тобою? – припускаю, - Інстинкт мисливця?
• Це, звісно, стимулювало, - сміється, - Але я хочу іншого.
• Чого?
• Бути тобі таким же потрібним, як ти мені, - тихо відповідає.
• Ти мені потрібен, - так само тихо говорю.
• Я поруч.
• Дякую!