Глава 10.

24 лютого 2022 року

Сергій розбудив мене о 5-30. Я спала і нічого не чула. Зовсім!

• Алло!
• Валя, війна!
• Що? – і тут я почула дивні хлопки. Один, другий, безліч.
• Київ бомблять.
• Звідки?
• З усіх напрямків. Слухай мене уважно! – суворо звертається до мене чоловік, - Ти повинна зібрати речі, зараз по тебе приїдуть.
• Які речі? На скільки?
• Документи, гроші, речі на перший випадок. Кілька тижнів, місяць.
• Але як?
• На Лівому березі залишатись не можна, - спокійно говорить, - Ти розумієш?
• Почекай, - перериваю, - Якщо їхати, то своєю машиною. Буде погано, якщо я буду без колес. Ти ж не зможеш мене постійно возити?
• За тобою приїду не я. Я вже в частині. Тож збирайся.
• Сергію, давай відбій, - вирішую, - Я поїду на своїй машині.
• Мені було б спокійніше, - починає чоловік.
• Ні, я поїду на своїй, - наголошую на своєму і продовжую після короткої паузи, - Я розумію, що тобі не можна телефонувати, але ти дзвони мені сам, - прошу, - І бережи себе!
• Ти також! – відбивається.

Після цього мені почали телефонувати клієнти і просити виплатити зарплати за три місяці наперед і я сіла працювати. Тисяча чоловік поїхали в евакуацію з грошима, а я не пам’ятаю звуків роботи ППО вдень 24 лютого. Мені ще кілька разів телефонував і писав Сергій. Кричав і сварився, що я ще не поїхала! Донька телефоном з Польщі плакала і просила кидати все і їхати! А я рахувала зарплати. В будь-якій незрозумілій ситуації – працюй?

До дійсності я повернулась о 19-й. Поки їла в перший раз за день, слухала, що коїться навколо і розуміла, що потрібно їхати. Попрямувала на АЗС, вистояла в черзі 2 години, заправилась, зібрали речі і о 7-й ранку після завершення комендантської години виїхали з дому. Сергій проінструктував мене, що Житомирською трасою їхати не можна. Тож на південь. Пустими вулицями швидко доїхали до Одеської площі і стали в заторі. Бажаючих виїхати з Києва було багато. Надто багато. Як багато було тих, хто йшов на пункт видачі зброї. Нескінченний потік людей.

Дорогою ми слухали радіо і я думала: «Скільки мужності було у тих хлопців на Зміїному, коли вони знаходячись на клаптику голої землі посеред моря, розуміючи, що їх ніхто не врятує, відповіли: «русский военный корабль, иди на хуй!».

За дев’ять годин ми доїхали лише до Білої Церкви. Паливо закінчувалось. Знову кількагодинна черга на АЗС. Зупинились на ніч в готелі. Пізніше ми дізнались, що на наступний день в нього влучила ракета.  26 лютого ми доїхали до Хмельницького, де нас безкоштовно прийняли і нагодували в готелі, а 27 лютого до міжнародного пункту перепуску. Донька домовилась в Польщі про житло для нас. Сергій не дзвонив вже два дні. Черга на кордоні була довжиною 25 кілометрів, а в мене в машині мама 82 роки і син 12 років. Стояти три доби серед поля мені було нема як, хоч місцеві мешканці і намагались забезпечити людей всім необхідним. Я рішуче розвернула автівку, виїхала до населеного пункту, де був інтернет і почала шукати готель. Мені пощастило: нас готові прийняти в Золочеві!

Саме в готелі в Золочеві я дізналась, що Юрка, Таню і їх сина вбила російська ракета в їх будинку в Бородянці. І саме там я вперше почула моторошний звук сирени. Ми з сином пішли в магазин по продукти і на зворотньому шляху почався сигнал тривоги. Я бігла з сумками під гору, підганяла сина вперед і плакала від безсилля, тому що знала, що в готелі немає укриття, а туди де воно є, ми не встигнемо доїхати, бо в мене старенька мама і їй важко і довго спускатись сходами з другого поверху.

            Сергій зателефонував через чотири дні з чужого номера.

• Привіт, - чую в телефоні втомлений голос.
• Привіт! – сльози котяться без зупину, - Ти як?
• Тримаймось, - не вдається в подробиці чоловік, - В мого побратима сестра живе за кордоном, а свою квартиру на Західній здає в оренду і днями її квартирантка виїжджає. Я домовився, ти можеш туди заїхати.
• Звідки ти знаєш, що я в Україні?!
• Я ж тебе знаю, - невесело сміється, - До речі, квартира на першому поверсі.
• Дякую!
• Контакти перекину смс.
• Дякую! – повторюю, - Сергію, бережи себе!
• Я тебе кохаю! – вперше чую від чоловіка ці слова.
• Я тебе також, - говорю і розумію, що це так і є. Дзвінок завершується.

За кілька днів ми переїхали до Дрогобича. Переступивши поріг нашого орендованого помешкання я зрозуміла, що мені 43 роки і все моє майно вміщується в одній валізі, в мене немає ковдри і подушки, але в мене є мама і син, за яких я несу відповідальність і яким маю забезпечити нормальні умови. А головне, я ні в якому разі не можу їм показати як мені страшно і що я не знаю, що нам робити далі.

Дрібні магазини в місті були зачинені. Епіцентр працював за готівку – вона в мене була, слава Богу, але полиці його були напівпорожні – волонтери викупили все, що було. Тож придбали, що залишалось, на перший випадок. В продуктових була така сама картина. З харчами допоміг також Сергій: наступного дня до мене зателефонував незнайомий чоловік і привіз овочі, яйця і м’ясні консерви. Мені було ніяково, я намагалась відмовитись, але хлопець у військовій формі мовчки залишив коробки і пішов. Дуже хотілось подякувати коханому, але я боялась невчасно подзвонити і нашкодити йому.