Глава 3.

Жовтень 2020 року

Ми знову в тому ж заміському комплексі, святкуємо День захисника України. Сьогодні ми всі без дітей і я вирішила залишитись з ночівлею. Як зазвичай, ми з Сергієм на мангалі.

• Сонечко, м’ясо, мабуть вже готове, - подає мені ніж, - Перевір, будь ласка.

Здивовано дивлюсь на чоловіка. Сонечко? Серйозно? Але мовчки беру ніж і перевіряю м’ясо, навколо надто багато вух.

• Як на мене готове, але Олена скаже, що сире, - відповідаю, - Хай ще кілька хвилин посмажиться.
• Я принесла миски на м’ясо, - до нас підходить Оля.
• Ти вчасно, - зауважую, - Як мала? – Оліна донька цього року пішла в перший клас.
• Нормально, - сміється, - Прийшла першого вересня і говорить: «Перший клас, перший клас, а по факту і до плацкарту не дотягує!»

Сміємось і ми.

Весь день похмуро і часом моросить дрібний дощ, тож всі сидимо в котеджі. Розігруємо казку «Про котика і півника» за кумедним сценарієм з інтернету, а потім сідаємо за карти, три на три.

• І ви їли мізки? – дивується Іра з розповіді Макса про їх з дружиною подорож до Парижу.
• Ну, так, - відповідає той, - Якщо не думати, з чого це зроблене, то досить смачно.
• А знаєте анекдот про мізки? – вмішується Славко.
• Розповідай, - зітхає Вова.
• «Один раз у селі, де жили дід Панас і його онук, відкрили магазин для людожерів. Зацікавлений онук зайшов туди в перший же день. Прийшовши додому, він запитав у діда: «Діду, а чому там мозок польський по п'ять гривень кіло, молдавський по чотири, а москальский по сорок?» «У, який ти дурний! Знаєш, скільки москалів на цей кілограм треба?» - сміємось.

Засиджуємось за півночі. Нарешті розміщуємось спати. Оля з Ірою і Оленою лягають в одній спальні, Таня з Юрком в іншій, хлопці в спальниках у вітальні, а мені дістається місце на дивані в їдальні. Вмощуюсь, але заснути не сподіваюсь. Я ніколи не сплю на чужому ліжку. Дивлюсь у «французьке вікно». Скільки зірок! Тихенько клацають двері. Підіймаю голову.

• Вибач, що без стуку, - шепоче Сергій, - Я думав, що ти спиш, не хотів будити, - пояснює, - Я візьму пляшку води?
• Звісно.
• Чому ти не спиш? – запитує.
• Я не сплю на чужому ліжку.
• Серйозно?

Знизую плечима, а потім розумію, що темно і він цього не бачить і говорю.

• Так.
• А я після війни сплю всюди і, навіть, стоячи, - розповідає.
• Розумію. Ти ніколи про це не розповідаєш.
• Хіба? – дивується, - Мені здається, що я тільки про це і говорю, тому намагаюсь себе стримувати.
• Ні, ти дуже рідко згадуєш про війну, - заперечую, - І якось уривками. Страшно було?
• Так, - сідає на край дивана.
• Дурне питання? – ніяковію.
• Нормальне, - нахиляється і цілує мене.
• Я не впевнена, що це потрібно, - вагаюсь, коли поцілунок закінчується.
• Тобі добре?
• Так.

Сергій нахиляється і знову цілує мене, глибоко і власно, а я підкоряюсь і обіймаю його за плечі, притягуючи до себе. На світанку Сергій повертається до свого спальнику.

Ввечері наступного дня, коли я вже вдома роблю уроки з сином, на мій вайбер приходить повідомлення: «Ти неймовірна!» З нього починається наше листування.