Розділ 7. Висмоктування мани

— Я — Мура, — гоблінка помахала рукою й посміхнулася, випнувши ікла. — Гамабуратімамадуровакраденамура, якщо точніше. Дружина от цього вартівника. А ти хто? І чого в тебе рожева наклейка на маг-паличці? Ти що, хочеш, аби всі вороги вмирали від сміху?

Лара вилаялася, як її дядько-байкер, і кинула на мене такий погляд, що, здавалося, можна спопелити на місці. Тоді вона відійшла від дверей і присіла на канапу.

Взагалі, моє «лігво» було шедевром грибаної архітектури та генія Гарбоса. Це була двоповерхова коробка, побудована гномами-дезертирами з племені Плутаного Хутра під час Великої депресії. Стіни були оббиті пресованою грибницею, яка в дощову погоду починала тихо співати оду богу дощів (зазвичай фальшиво). На стелі замість люстри висіла клітка з магічним світляком-ледарем, який світився, тільки якщо потикати його патиком, що валявся в кутку.

Сходи на другий поверх були спроектовані за принципом «хай-так-трюк». Магістр Метрополітеус колись хотів їх зачарувати, аби вони рухалися вперед, як ескалатор, але в нього щось пішло не так. Тепер треба було пильно дивитися, куди ступаєш: сходинка з написом «Гоп» тебе скидала, «Хай» — підкидала, а «Ууук» — могла просто дати копняка під зад. Єдиний спосіб заспокоїти дику магію — лити на них грибну брагу, змішану з віскі. Щороку до будинку приходили молоді маги, які пробували розчарувати сходи. Чи варто казати, що будинок раз на два-три роки відбудовували коштом магічної академії?

У кутку стояв камін — найадекватніша річ у хаті. Він просто працював, телепортуючи дим за місто. Все було б добре, якби не одне «але»: дим виходив прямісінько в священний гай дріад. Магра намагався заговорити його на екологічність, але переплутав руни. Дріади, певно, вже допилювали останнє дерево, щоб зробити з нього велетенський сувій і написати скаргу. Але маги, яким триста років тому заборонили відвідувати фестиваль родючості дріад, тільки слали відписки, що розгляд питання «не на часі».

— Я — Лара Роз, — холодно відчеканила дівчина. — Прийшла витягувати манну з Миколи.

Гоблінка закліпала очима, тоді недовірливо подивилась на мене, потім знову на Лару. — То це тепер так у вас, магів, «це» називається? — вона виразно підняла брову. — «Витягувати манну»? Ну-ну.

— Га? — тільки й змогла витиснути дівчина. Вона так вчепилася в паличку, що пальці аж посиніли.

Мура демонстративно показала зуби й ліниво окинула поглядом кімнату. Тоді присіла на стілець, дістала пилочку для нігтів, якою цілком можна було катувати полонених, і почала пиляти нігті, час від часу кидаючи іронічні погляди на магиню.

Почувся тупіт — Ельвінон не придумав нічого кращого, ніж крикнути мені на прощання: «Успіху, Миколо! Якщо що, я скажу шефу, що ти... хм... сил не маєш прийти!», і втік у темряву підземного провулка.

— Ну, я чекаю, — гоблінка вставила пилочку в зуби й подивилася на Лару. — Завжди було цікаво подивитися, як це роблять маги. Там якісь іскри будуть? Феєрверки в кінці передбачені?

Та закліпала очима й подивилася на гоблінку як на дурну. — Ви про що, Муро? Навіщо феєрверки?

Мура тільки ляснула себе по обличчю, підійшла до дівчини й щось почала шепотіти їй на вухо. Я плюнув, пішов на магічну кухню, стукнув по грибу-крану, і з нього полився окріп у настій із вушок піксі (мій замінник кави). Не встиг відпити, як почув дикий регіт і звук падіння.

Обернувся. Червона як рак Лара, стиснувши кулаки, спостерігала за гоблінкою, яка валялася на підлозі від сміху. З очей дівчини сипалися справжні магічні іскри. Мура врешті піднялася, витираючи сльози.

— Вибач, я дійсно... ахаха... не могла повірити, що ти дійсно будеш ману відсмоктувати! Могла б сказати «екстрагувати» чи «перекачувати», чи ще щось...

— Ну, тут проблема в тому, що перекачувати я буду вже після вилучення, — терпляче почала Лара. — Розумієш, є ядро, а є дика мана, і от вона в'їлася в кожен атом Миколи, як накип у чайнику...

Гоблінка та я з цікавістю слухали лекцію про «перший етап процесу». Коли Лара закінчила, Мура плеснула мене по плечу: — А вона крута! Розумніша за нас обох. Може, хай живе з нами?

— Муро, а нічого, що я взагалі не горю бажанням ні з ким жити? Мені й самому було непогано! — огризнувся я.

Гоблінка тицьнула пальцем у мій амулет вартівника. — Ну, маєш же ти робити дорослі речі, Миколо. Чи тобі більше подобається заплітати волосся нашому ельфу? До речі, де це чмо? Він у мене пудру стягнув. Загризу!