Розділ 5. Магія, гриби та слина.

Перенесемось на рік вперед. Рік, який пройшов не так, як планують потраплянці, не так, як пишуть автори, не так, як показують голлівудські фільми. Ні, гриби його забирай. 

Спочатку я пробував було бути слугою магів, але як з'ясував, що смазливі ельфійки та мужні чарівниці із земель людей тягнуть тебе у свої келії не для того, щоби всю ніч бути з тобою, а хочуть ставити на тобі досліди, то сам попросився кудись інше. 

Гільдія злодіїв не взяла мене, бо я погано крав, гільдія алхіміків — бо злякались, що вибухну від реагентів, гільдія грибарів застукала за тим, що я гриз гриба і потім думав, що став Ґодзіллою. Якби не Роз та Лара, то мене б, певно, грибнули. 

Зате Варта Дна, як почула, що я вмію стріляти і вічно потрапляю в пригоди, одразу видала значок. Він десь у мене в скрині в кімнаті. Та спробувала поставити магічну мітку, щоби не втік. Добре, що не встигли... 

Так ми й почали з Ельвіноном патрулювати місто, тікати від злочинців й будувати амбітні плани, як перетягнути гостроносого у наш світ. Ельфу стало цікаво: чи зможе він погуляти у Лас-Вегасі й Тайланді?

А чого ми провалились на цей раз? Та все просто. У банду грибників брали всіх. Навіть людей. Особливо людей. Хто ж знав, що секрет банди Гаагагамучіра був у тому, що людські легені вкупі із грибами давали таку добру муку, що цей грибоїн вартував золотий за грам. Не дивно, що гобліни радо приймали людей у банду. 

— Ну, карасики ви мої дорогі, — Гаагагамучір, гоблін ростом майже два метри, із тонкими рисами лиця, які не псували чотири зуби, що випирали з рота, та рожева моноброва, облизнувся, дивлячись на нас, — настав час відробити свій золотий. Банда при вступі давала людям по золотому. Свій я сховав у халяву чобота, ельф програв у карти й дуже дувся, коли йому не хотіли дати в борг навіть під тисячу відсотків.

 Гобліни біля нас заіржали, дістали із поясів невеличкі топірці й поправили свої капелюхи та картузи. Тікати нам не було куди. Ми стояли притиснені до стіни на складі зі коробками того, що нагадувало вугілля, але це були чорні гриби Ксардаса. Давали магам плюс п'ять до мани і плюс два до часу в туалеті.

—Може домовимось, - я облизнув губи й сплюнув на підогу рештки гриба із снодійним, яким нас хотіли приспати. Якби не противний смак, який давала магія свнодійного зілля при контактік із моєю слиною, то ми би й не підозрювлаи що нас таке буде чекати. Ал тільки я сказав,щ о їсти не буду, а ельф скриився на нас наскочило тридцять шоблінів та Гаагагамучір. 

— Гей, форельки мої, ми вже домовились, — прогарчав гоблін, — Золотий за тиждень найкращих у світі грибів та пійла. Що, мало?

Ми з ельфом перезирнулись. Всі наші речі, які складали дрантя, були в кутку спальної зали. Здається, це було все.

 Раптом у мене в голові зазвучав голос Лари. Там було багато формул, обговорень магічних історій, які я проспав, тичок під ребра й зла дівчинка, яка гаркнула: «Ідіоте, я кому тут одна розпинаюсь? Слухай мене уважно: якщо дати тобі облизати щось магічне чи пов'язане з магією, то мана з тебе вийде в резонанс, і та річ буде нестабільною». Я здуру спитав чому, отримав ще одну лекцію на годину, заснув. Мене розбудили ляпасом й вигнали з її кімнатки, де був ще тортик. 

Не довго думаючи, я зловісно посміхнувся гоблінам. — У вас останній шанс, карасики! -  Підняв гриба й демонстративно показав його гоблінам. Облизав. Про всяк випадок. Ельф подивився на мене, як на ідіота. Я додав:

 — Оцей гриб йде в магічний резонанс…

 — Та хоч здохни, дельфінчику! — Заржали гобліни. Почали йти до нас.

Гриб полетів у Гаагагамучіра. Врізався йому в лоба. І... нічого не сталося. Гобліни почали сміятись, дехто навіть впав на землю від сміху. Гаагагамучір демонстративно взяв шмат гриба, понюхав. Втягнув носом.

 — Окунчики, окунчики, давно я так не сміявся, — він демонстративно стис шматочок гриба між пальцями, й тут пролунав вибух. Все потонуло в диму. Я зрозумів, що магія, яка була у слині, під час стискання таки доторкнулась до того магічного зілля всередині. Дифузія, о, я пам'ятаю шкільну фізику. 

Не встиг я порадіти за те, що не всю науку Михайла Степановича забув, як в лице мені боляче прилетіло. Закліпав очима. Чорт, це була зелена гоблінська рука із перснями. На автоматі я почав знімати персні. Ельф, який так і стояв із відкритим ротом, прийшов до тями першим. Заверещав: 

— Микол, нас точно пустять на суп! Драла звідси! Драла! Та кинь ти ту руку, Микол! Не час мародерити!

Мало не силою він потягнув мене повз гоблінів, які досі в заціпенінні дивились на те, що ще недавно було їхнім ватажком, лідером й грибаном . Один миршавий гоблін із круглим лицем та зморшками на лобі, якому в руки влетіла нога шефа, принюхувався і облизувався, мовби збирався її їсти. Ще двоє діставали з-за пазух великі тесаки, а лейтенанти банди, які стояли дещо віддалік, дивились одне на одного так, наче вже покришили іншого на запіканку по-Загоріськи. 

Здавалось, що ми спокійно втечемо, та, як на зло, ельф потягнув за ручку, й двері противно зарипіли. Гобліни обернулись і заверещали, мовби тітка, яка побачила чоловіка-алкоголіка у сусідки.

 — Ель, женемо! — я відкинув руку в найближчого гобліна й кинувся в двері. Ельф за мною. Бум! Ми обоє одночасно влетіли в дверний прохід та застрягли. Із лайками я відсунувся і побіг за ельфом. Тим часом підземний рівень потроху вибігав із своїх халуп. Все більше та більше гоблінів, орків, людей, ельфів, зау, міранідів, ельмюрідів заповнювали вулиці та дивились, як ми тікаємо від того, що ще кілька хвилин тому було бандою Гаагагамучіра.