Розділ 3. Про мене, ну переважно про мене

До речі, а давайте про мене. Я ж нічого про себе не розповів — як я тут опинився та чому за мною зараз біжать орки-грибоїди й думають, що ми з Ельвиноном будемо їм смакувати в супі чи в запіканці.

Хоч ельф не те що, несмачний,cвін в суп взагалі непридатний. Мій дорогий друг та колега за своє довге та насичене салонами краси й соляріями життя випив стільки еліксирів краси, що той суп, у який його кинуть, одразу треба вести на конкурс “Містер всесвіт”. Та й я не те, щоби смачний після того, як магістр Віторіус Роз кілька разів трансформував мене в гобліна, коня та фламінго.

Отож: тридцять три роки, метр шістдесят чотири сантиметри, коричневе волосся, дещо грубуватий ніс на круглому обличчі, сімдесят кілограм свого й десять — амуніційного спорядження. Звати мене Микола Слюсар, і родом я з України. Так, попрошу не сміятись — ми, Слюсарі, о-го-го! Як нащадок роду, який чудив у рідному Поділлі років сто, можу вам сказати.

Та що я роблю у фентезі? Ех… загалом, дочудився я.

Два роки тому, я ще був тим мисливцем. Мало яка гуска, качка чи інша тварина могла пролетіти мимо мого ружжа та не втрапити в казан. І от одного нещасного осіннього дня, сталась вона - подія масштабу пришестя Дарта Вейдера.  Полювання на кабана.

Ми з Едиком та Петром Петровичем Петренком — директором нафто-бази у Хмельницькому — переслідували одну свиню вже годин чотири. Реально свиню, тільки не ті такі рожеві, що ви бачите в рекламі. Ні-ні. Це був він: зарослий чорним ворсом як мега щітка для чистки килимів, вагою як три сумо, старий свин. 

Та на нашу біду кабан був хитрий, як базарник, до якого зайшла податкова: то в кущі, то в ліс, то знову на дорогу. Ми за ним, пішки, джипом, човном, по старій трубі  - через половину області.

Врешті, зараза, забіг у село Купин біля Городка — ми, звісно, за компанію. По грядках, по городах… Потовкли якійсь бабусі всю капусту та кавуни.
Я вже майже навів рушницю на кабана, коли просто над вухом хтось каркнув:

— Ану стій!

— Я зайнятий, — кажу, навіть не обертаючись. — Я маю цю скотину підстрелити.

— Скотина тут ти, і твої дружки! — і мені прилітає по спині палицею. Озираюсь — стоїть стара, спирається на дві криві палиці й ледь не плаче, дивлячись на свій город, який ми акуратно переорали чоботами та колесами пікапа.

Петро Петрович саме вискочив зі свого пікапа, розмахнувся кулаком і реве:

— Ану, стара, я тя помахаю твоїм патиком! Не бачиш, які люди полюють?!

Для переконливості він ще й розчавив ногою кавуна, який сиротливо стирчав на краю грядки. Ми засміялись — яке полювання без доброго віскаря й невинно розчавленого урожаю?

Йой, що тут сталось. Бабця, мовби, трансформувалась — їй Богу. Очі блимнули, ніс став у три рази більший, а пика — страшна, як у найжахливішого ранку після похмілля.

— Будете ви мені тут полювати… — прокаркала вона голосом, як грім у підвалі.

Ми почали ржати, а кабан тим часом підбіг до баби й почав їй щось квікати, ніби доповідати. Вона витягла з рукава щось, що нагадувало гострий прут, і прохрипіла:

— Любите полювання? То йдіть у світ, де полювання триває вічно!

Прогримів грім! Світло згасло. І першим що я почув було якесь дивне:

—Дядьку, здається я не демона прикликала…