Розділ 1. Варта. Шеф та вампіри на "завязці"

Так, давайте перенесемось на 8 годин до того. У поліцейський відділок на -2 сміттєвому рівні. Чому мінус? Бо, по-перше, рівень був під землею. Величні тунелі, які колись робили маги з Академії Ліги Темного Крота як випускні екзамени, зараз перетворились на обжиті нори для найкращих мешканців міста.

Гобліни семи племен, орки-ренегати, орки-делегати, орки-неписати, орки-депу… інші загалом. Та анклави людей і ельфів-дна, як-от мій друг Ельвинон, який вирішив посвататись до пані Тортикувіель. Але сватання переросло в традиційне ельфійське змагання — хто краще прострілить карту.

Ставкою нашого вуханя був замок, ставкою ельфійки — її рука та серце. Що ж, цього разу Амур був п’яний або йому недоплатили, бо Ельвинон от уже два роки ловить всяких на міському дні, а пані Тортикувіель у замку влаштовує перегони на грифонах, гоблінські скачки та дивну річ для місцевих, яку я б назвав стендапом. От тільки якщо ти погано жартуєш — тебе палить дракон.

Йдемо далі. От наш шеф — Шериф Міф. Легенда міста, старий злодій, що обчистив самого магістра Віктора Роза. Ну, він думав, що обчистив, поки не виявив, що посох магістра переслідує його та жене в центр міста, привселюдно прикладаючись йому під зад раз за разом. Час від часу посох давав йому відбігти — і тоді стріляв блискавкою в п’ятки. І так дві години.

Тоді, як кажуть старожили поліції, перед бідолахою з’явився сам магістр Роз, поцікавився, як йому зарядка, і відвів до себе у вежу. Що він там робив із ним — історія мовчить. Але тепер він наш керівник, слуга закону й сувора інституція.

А ще — Даракола та Камріла. Вампіри «у зав’язці». Їх зловили, закодували (вшили під шкіру магічний кристал із Іскрою Справжнього Сонця, який вибухне, якщо вип’єш людської крові), а тоді перевели на раціон із бурякового соку, здобутого якоюсь алхімією. Вони в нас нюхачі та таємні агенти. Знаєте, пустити кажана слідкувати за злодюгами — це вам не жарти. Прямо як дрон…
 

Далі в нас іще багато людей, гоблінів, орків та інших оперативників, але про них я не буду говорити, бо вони поки що більше як червоні статисти зі Star Trek чи штурмовики зі Star Wars. Загалом — вони є.

— Так ти, як там тебе… а, Микол, — прогарчав мені шеф Міф, жуючи сигару, що була завбільшки з батон, — бери Будза й вйо на завдання.

— Я — Золотий Дуб, шефе! — ображено верескнув ельф, що сидів біля мене, пудрив носа й дивився на пилочку для нігтів, мов найбільший у світі скарб.

— Та хоч Сивий Дуб, — у нас полетів кристал. — Тут завдання. Не облажатись більше, аніж завжди. У Варти вже нема бюджету, аби маги прирощували вам відірвані руки й ноги. То вважайте.

З кряхтінням ми з напарником відправились на склад по речі.

Гномка Торіна видала нам дрантя, аби ми були схожі на нюхачів Роблоксу. Ельф скривився, побачивши обригану одежу, й потягнувся до дзеркальця в себе на поясі. Гномка посмикала себе за бороду, прикрашену кількома кільцями, яка сяяла так, наче її щойно скупали, і голосно зареготала:

— Бери-бери, красуне. Тобі намалювати круги під очима, як у нарка?

— Я сам! — мало не верескнув ельф. — Що я за ельф, аби не вмів із косметикою поводитись…

— Ну-ну, — у голосі гномки було одне знущання. — А чого ж тоді на ваші ельфійські конкурси “Принц дна” тебе я марафечу?

Тут уже не витримав я й почав голосно сміятись. Під злі погляди гномки та ельфа довелось брати таку ж одежу й іти в сусідній склад передягатись.

Поки ельф та його подруга радісно лаялись через косметику, я відкрив кристал і почав читати завдання. Усе було просто: прийти до гоблінів, знайти Гаагагамучіра, арештувати.

Тільки от, згідно з Кодексом Гоблінартес сьомої редакції, люди не могли вільно заходити в анклав гоблінів. Туди ходили лише ренегати, злочинці та нарки, що шукали в них своє.

Ех… чую, буде моя зміна весела.