"Вантажівка з гниллю"

Ця історія сталася зі мною в грудні минулого року. В той час мені конче потрібно було знайти якусь роботу із хорошим заробітком. В мої дев'ятнадцять років це може здатися якоюсь дивною ідеєю, однак мої життєві обставини змусили мене прийняти цей виклик. Почалося все з того, що влітку того самого року мій батько помер від онкологічного захворювання. Боротьба тривала майже п'ять років, однак перемогти судилося не моєму татові. Цю подію перенести нам було дуже важко. Нас було семеро, і щоб годувати таку сім'ю, мій тато працював різноробочим майже кожен день без вихідних. А коли я та мої два старших брата підросли, то почали шукати якісь мінімальні заробітки. У свої шкільні роки я прибирав квартири сусідів пияків, виносив сміття та гуляв з домашніми улюбленцями своїх сусідів чи друзів. Платили сущі копійки, однак цієї суми вистачало, щоб купити їжі до дому та чогось на кшталт із споживчого. І зараз батька вже немає, двоє старші брати вже мають свої сім’ї або працюють десь в іншій області, бути чесним, я взагалі не знаю де вони зараз. Отож, кидати свою матір і з ще молодшими братами та сестрами я не міг, а мама не могла працювати через хворобу ніг, тому мені довелося шукати повноцінну роботу.

Пошуки праці я розпочав з початку зимових канікул, числа двадцять п'ятого. Мені траплялося дуже багато привабливих вакансій із гарною зарплатою, однак я не підходив під критерії на ці справи. Все це тривало до одного дня, коли моїм очам постала вакансія вантажника на денну або нічну зміни. Зарплата була хорошою, навіть занадто, я б так сказав. Вантажник потрібен був на м'ясокомбінаті, в центрі Львову. В той самий день, наче зачарований, я подзвонив за номером, написаним на сайті, щоб спробувати домовитися із працевласником за зустріч. Слухавку тоді взяв, за голосом, чоловік років приблизно сорока чи п'ятдесяти: голос був дуже низьким. Звали його Миколою Федоровичем, і коли він взнав, що я хочу домовитися про зустріч, він залюбки її назначив на наступний день, на шосту годину вечора. В той самий час я й прийшов.

У вечірній час, переді мною постала будівля зі зламаною плиткою та старими вікнами ще з радянського союзу, однак, роботу по місцю закладу не оцінюють, тому я відразу ж занурив своє тіло в середину м'ясокомбінату. 

Увійшовши, з перших секунд перебування в цьому місці мені в ніс сильно вдарив запах м’яса та сирості. Не звертаючи уваги на це, я підійшов до першої ж людини, котра стояла за столом адміністрації та запитав, де я можу знайти особу, звану як Микола Федорович. Жінка середніх літ відповіла, що його кабінет знаходиться на останньому поверсі, та показала як туди найкраще потрапити, а саме, через ліфт. Я подякував за допомогу та вже почав прокладати свій шлях до ліфта як побачив, що назустріч мені йде якийсь чоловік середніх років. Коли ми вже були один біля одного, він заговорив зі мною.

-Добрий день, перепрошую, це ж ви Андрій? - запитав він мене.

-Так, це я, - відповів я. -А ви, певно, Микола Федорович?

-Він самий. Радий, що моя вже немолода інтуїція не підводить мене! - щиро посміхаючись відповів він. -Ви ж прийшли, щоб поговорити на рахунок праці, так?

-Так. Я саме хотів піднятися до вас, але зустрів вас тут.

-Ну бачиш як пощастило? Гаразд, але до кабінету, все ж таки, прийдеться пройти.

-Гаразд, давайте, - договорив я, і ми рушили з Миколою Федоровичем до його кабінету.

В кабінеті ми обговорили мої повноваження, що мені потрібно робити, і коли видаватиметься оплата. Після чого, він потиснув мені руку і промовив: “Ласкаво просимо на роботу, сину!”, - і посміхнувся, я теж. Чоловік виявився добрим та кумедним. На мою думку, це дуже важливі риси для начальника, як мені тоді здалося. Після зустрічі, я відразу ж задоволений пішов додому, розповідати про мою нову роботу сім’ї, а вже наступного дня я взявся працювати.

Перші зміни пройшли чудово. З вивантаженням товарів проблем не було, я та мій напарник Олександр робили все дуже швидко та обережно. Протягом багатьох днів приходили лише свинячі туші та інші м'ясні вироби, та тільки два рази ми мали справу із новим деталями для холодильників, і технічним обладнанням для офісів. Проте, в одну січневу ніч мені довелося самому вивантажувати один вантаж, який розділив моє життя на до і після великою прірвою. Тієї ночі Саша мене рано покинув, бо Микола Федорович доручив йому доставити вантаж з однієї місцевості недалеко від Львова, оскільки наш водій "захворів" і лежав удома. Це було вже не вперше, тому ми часто переймали зобов'язаності водія-алкоголіка, але тоді це довелося зробити Сані. 

Звідки конкретно він мав привезти товар я не знав, тому й не міг точно знати або припустити коли він приїде. Можу тільки сказати, що Саша відправився в дорогу всередині восьмої години вечора.

Не знаючи чим зайнятись, я заходився читати старі книжки з техніки та оглядати новини в Інтернеті. Все це продовжувалося до години десятої, коли я почув характерний гучний звук, що скоріше нагадував ричання бульдога, але в моєму випадку, це був звук машини, конкретніше вантажівки, яка поступово наближалася до задніх воріт м'ясокомбінату.

Вже за кілька хвилин я стояв на задньому дворі біля складу та спостерігав, як масивна вантажівка потихеньку під’їжджає в мій бік. Потім вона зупинилась, фари згасли й з будки виліз Олександр. Коли я до нього підійшов то зрозумів, що щось з ним не так. Його джинси в деяких місцях були роздерті, те саме можу сказати й про куртку, на лиці було декілька малопомітних синців, з носа текла кров.

-Сань, що там в біса сталося? З тобою все добре? - запитав його я.

-Т-так, все добре. Просто… коли я вийшов закурити, то помітив, як на мене біжать дикі звірі чи що то було, ну і… - він стих, -Сам бачиш, що з того вийшло.

-Господи, головне що ти живий залишився. Ходімо всередину, відпочинеш, а я поки що сам впораюсь.

-Напевно, ти маєш рацію, - відповів він.

Я допоміг Саші дійти до своєї кімнати, приклав йому в ніздрі вату, приніс води з бутербродами та попередив, що йду вивантажувати вантаж, і що якщо щось станеться, то щоб подзвонив мені на мобільний. Я ще запропонував викликати йому швидку, проте він відмовився, після чого я пішов працювати.