Запис тридцять восьмий

Півночі провела в сльозах, шукаючи інформацію як позбутися дитини. Під ранок, начитавшись, якою злочинницею я надумала стати, за якою статтею мене судитимуть і скільки років я отримаю, облишила цю божевільну ідею. Ніколи не думала, що займатимуся такими дурницями, як плануванням убивства ненародженої дитини.
Зіскочила з ліжка, повмикала світло, глянула в дзеркало. На мить здалося, що там не дівчина, а потворисько. 
Мені реально не завадить до психіатра звернутися, бо дах від Мудрагелька зносить завжди. 
Кинулася до мобільного. Спочатку варто зі своїм психотерапевтом поспілкуватися.
Листаю телефонну книгу в пошуках заповітного номера. Пристрій зависає і набирає Омеляновий номер. Як я не тискаю на екран, нічого не можу вдіяти. Кнопка «вимкнути» робить темним екран, але нічого не вимикає.
— Алло. — чую сонний  Омеляновий голос.
— Зроби відбій! В мене телефон завис. — кажу розпачливо Мудрагелькові.
— Чекай хвильку.
В нього щось шарудить. За мить чую як рипнули двері.
— Там хлопці сплять, — пояснює спокійно. — Що в тебе сталося?
І тут мене понесло.
— Що сталося? Ти ще й питаєш?! Та мій хлопець був злий мов сто чортів! Накинувся з розбірками через тебе. Вважає, що я кручу  шурами-мури за його спиною! Я ж мала стати Ларсовою офіційною дівчиною на Різдво…
— Вибач, а ти йому хто зараз? Хіба не дівчина?
— З ріднею мали бути посиденьки. Ну, і ми... разом. Може би до весілля якось плавно перейшло би діло… Він мені це ще з Пасхи обіцяв…
— Офіційний статус чи весілля?

— Ну ти і ...

— А тепер з Різдва знову на Пасху перенеслося? — закінчує свою репліку Омелян.

В мого Мудрагелька дар ясновидця чи що?
Сержусь і мовчу. Нічні розмовлялки з незрівнянним Поганчиком! От я додумалася! Хай терпить! Він винен у моїх бідах!
— Знаєш що…— хочу вивалити на нього якусь злобну словесну какашку, але виходить лише булькіт і ридання.
Надійчук не кладе слухавку. Терпляче зносить мою істерику й розпач. Коли я врешті заспокоююсь, ласкаво каже:
— Лягай спати, Ванілько! Ранок вечора мудріший! Захочеш зробити якусь дурницю, зателефонуй мені…Зробимо разом…

Він засміявся. В тому сміхові я не вчула лукавства.  Він щиро чи все таки майстерності немає меж?
— Гаразд. Дякую…

Мені здалося, що він послав мені поцілунок.
Телефон прокинувся і роз'єднав нас.
Після цього я довго тримала мобільний біля грудей. 
Раптом, наче постріл, думка: 
«Він не здивувався Ларсові. Вони що, перетиналися раніше?»