Запис тридцять шостий

— Галя…Як тобі сказати… Ми познайомилися через Алісу. Її старша сестра заміжня за Галіним братом. Аліса з'явилася в моєму житті навесні дев'ятого класу. І була спочатку «цацою» Богдана Мельника. Він грав у одній з рівненських  юнацьких баскетбольних команд, яка була постійним суперником моєї. «Святим ділом» було відбити Алісу в Богдана.
— Фу! В голові не вкладається ваша любовна каша. Це просто вища математика і глибини органічної хімії! — бурмочу від шоку.— Ти так спокійно про це говориш! Як же я вірила тобі колись! Боже! Що я взагалі роблю! Де ти взявся, бідо?! Згинь, згинь! Ти — мара!
Мудрагелько  лиш хмикнув.
— Не розмахуй руками, якщо не бажаєш потрапити в аварію!
— Галя — неймовірна! — хвалю свою колишню найкращу подружку.— З твоїми талантами можна тільки  їхати дахом!
— Брат — психіатр. Не можна було його лишати без клієнтів!
— Ти…Божевільний збоченець!
— Ти права. Я тоді котився якраз в тому напрямку. І незабаром докотився до краю. Сталося це ось як.
На день народження Аліси ми влаштували вечірку у них на дачі. А де тусить молодь і алкоголь ллється рікою — наслідки бувають непередбачувані. 
Моїм наслідком було прокинутися в ліжку одразу з двома красунями — Галею та Аліскою. Я був хлопцем, який завжди зробив діло і пішов, а не валявся на ковдрах до ранку.  Інші мої любовні пригоди навряд чи будуть тобі до вподоби. Насправді, я був ще й яким винним хлопцем! Найгірше у випадку з Галею було те, що я пообіцяв, з ким прокинуся в одному ліжку вранці — з тією зустрічатимуся. От дві подружки ніжилися по обидва боки корінчика…
— Як це огидно! — кажу Поганчикові, ховаючи руки в кишені. — Бідолашна Галя! Як же треба було напитися, щоб таке вчудити!
— Галя не була п'яною. На відміну від мене, Аліски і моєї компашки. Вона свідомо захотіла зі мною опинитися в одному ліжкові. А от чи ми переспали — я не знаю і досі. Галюся галантно поступилася місцем Алісі. Питання: до чого вона таке вчудила лишилося відкритим! 
Я їх зненавидів і  з моєю компанією всіляко принижував і травив. Звісно, я не був у захваті від переїзду до глухого Березного у зв'язку з материними шурами-мурами з Ваніловим. Але так міг утекти від Цаци, яка стала занадто мені надокучати. В ліцеї я ще й отримав змогу дражнити Галю, зводивши її з розуму увагою до тебе і діставати Богдана. 
Однак в тихому Березному все моє  життя почало сипатися.
В той день, коли ми з тобою були на березі озера, а наші батьки підняли колотнечу за те, хто кого любить, я отримав звістку від Алісиних батьків. Дівчина завагітніла і аборт вони робити не будуть. Мені світило два варіанти: суд за розбещення і згвалтування неповнолітньої або ж одруження і батьківство.
Я не хотів ні того, ні іншого!
— О найн! Як це жахливо! Ти наробив справ і збирався ще й до мене в ліжко вскочити?! Який ти мерзотник, Омельку! Хай простить Бог, але ти просто огидний! 
— Це ти мене до себе покликала. Я би з задоволенням ніжився з тобою все своє життя!
(Засранцем був, Засранцем і лишився!)
— Але у тебе завжди знайдеться гидке «але» на все красиве і щасливе.
— Саме так. Це «але» було настільки  серйозним, що я в свої шістнадцять не міг з тим справитися. Тому я втік.  Злякався всього що наробив! І мені потрібні були гроші аби зам’яти результати органічної хімії!
— Ванілька хоч трохи допомогла тобі заробити на щасливе життя з Аліскою, прославивши на всеньке Україну надійчуківські труси! —шпигаю словами.
—  Ти маєш повне право виразкувати! Пробач… Найменше чого я бажав на той час, щоб ти варилася в цій каші. Я нещадно обривав всі твої спроби спілкуватися зі мною.  Я не хотів аби ти стала ще однією Галею чи Алісою. З тобою вийшло так по-ідіотськи. Те, що мало бути лише тупою витівкою, вилилося у велике страждання.
Я дійсно ходяча біда…
Про зустріч на перехресті в Рівному…
Я вдав, що не впізнав Ванільки. Як міг сказати тобі хоч слово? Ми з Алісою ходили тоді на УЗД… Нам пообіцяли чудового хлопчика. Діти очікували на дитину. Уявляєш?

Я заперечно хитнула головою. Яка страшна і похмура доля у мого Мудрагелька! І яка я дура! Я нічого не бачила, не взнавала! А ще мене кормити неправдою люди, які були навколо.

— Дитятко,— продовжував Омелян, — на жаль народилося з патологією розвитку кісток та ще якоюсь болячкою (він сказав яка саме, але це навіть для німця вимовити важко, а тим більше, запам'ятати!), яка не давала йому нормально дихати. Тимофійко постійно кричав. Аліса не витримала цього. В неї поїхав дах. Вона почала його залишати одного в квартирі та йти куди очі дивляться. Я мусив закинути підробітки і доглядати хвору дитину і божевільну дружину. Твоя подружка Галя часто приїжджала тим літом. Алісі була хоч якась розвага.
Осінню, коли Галя зосередилася на навчанні й Богданові, Алісі стало гірше. Я боявся її залишати з дитиною, коли ми не лежали в лікарні. Батьки Аліси вирішили  забрати доньку до себе. Тимофія лишили на мене і мою мамку. Він їй триста років був потрібен! Як і я колись. Уяви сімнадцятирічний хлопець і вже батько-одинак! Я часто теж хотів покинути сина і тамував біль в улюбленій гидоті. Брат часом допомагав. Твій тато став великою опорою. Без нього я би здався тоді. Мене підтримала  і моя компаха! Ніколи не думав, що мої друзі-випивайли і їхні дівчата щось тямлять в малих дітях!

Омелько заплакав.

— Тимофійко був такою красивою дитиною! Я його  любив! Справді! Останній свій місяць син провів у Києві в лікарні. Він уже не міг ні їсти, ні дихати самостійно. Тимко помер вранці  двадцять другого грудня  шістнадцятого року…
Мене зірвало. Я пустився берега, а опинився  на самісінькому дні. Світлими спогадами була лише ти…В моменти виходу із запоїв і кайфу  я дзвонив тобі, писав повідомлення, відправляв листи… До мене все мовчало. І я не мав ні від кого з тих, кого образив (крім Галі, яка сказала, що з мене і Божої кари достатньо!) прощення.
В повноліття я увійшов закінченим алкоголіком і наркоманом. Аліса, ясна річ, не бажала мене знати і бачити. Я надумав покінчити життя самогубством. Бог поміг, що в той день один мій друг, який звільнився з цього пекла, знайшов мене і запер в ребцентр.
Поки я перебував в реабілітаційному центрі й лікувався від наркотичної залежності, Аліса подала на розлучення…
Вийшовши з центру й отримавши шанс почати життя заново, я перебивався такими-сякими заробітками. Хлопці й чоловіки, які були зі мною  на реабілітації зібралися в будівельну  бригаду. Взяли і мене. Так ми почали їздити на Київ, потім на Польщу. Наш бригадир вийшов на якусь німецьку фірму. Вже два роки як ми тут. Цей місяць працюємо в Оснабрюці…