Запис тридцять п'ятий

— Ти запізнився. І з поцілунком, і з вибаченнями. — кажу йому крізь сльози. — Я більше не потребую вчителя.
— Я знаю. 
От же засранець! Я б'ю словами, але, здається, у нього товста шкура.
— А що ти ще знаєш, Мудрагельку? Як мені жилося всі ці роки? Чи як мені було, коли руку різали не знати скільки разів? Чи як твій брат приходив, аби мені клепки правити, бо я божеволіла від твоєї мовчанки? А тепер ти такий уважний! Набиваєшся в близькі друзі й цілуєш, наче мій хлопець! Та я взагалі тебе не знаю! Що ти ще викинеш, бідо?
Я псіхнула. Відкрила дверцята аби вийти.
Мудрагелько — самий спокій і турбота. 
— Не гарячкуй! — говорить Надійчук. — Закрий дверцята авто. Обіцяв тебе довезти — довезу.  Я можу все тобі пояснити, якщо ти маєш час вислухати. 
— Невже підріс до розмов?
— Давно… — знову напівтони. 
Він мене спокушає.  Підбиває на довгу бесіду.
— Вези додому!
— Керуєш?
— Ти обіцяв!
— А ти за стільки років не вивчила правило не довіряти незнайомим хлопцям, не обніматися з ними, не сідати до них в авто!
— Ти…
— Я…
— Брехун!
— Ти в це ніколи не вірила. А я — такий, Стефо. 
— Омельку, та що ти за…
— Поганчик?
— Я не хочу розмов з тобою.  Я хочу вийти. Ти підкупив мене своєю щирістю, а тепер знову граєш в жорстокі ігри та топчеш моє…мої…
Я підбирала слова і не могла їх вимовити. Сльози текли по щоках, а розчарування у собі стало клубком у горлі. Я справді Дуринда. Маючи шанс змінити свою долю, чіпляюся за ідіотське шкільне нерозділене кохання та зачаровуюся очима брехуна і зрадника. А ще, я ношу дитину від свого незрівнянного  рудоволосого бойфренда.
То якого біса я сиджу в авто Надійчука?
— Стефаніє…
Голос Омеляна став спокійним, погляд уважним, дихання вирівнювалося. 
— Ось так, сім років назад я спокусив тебе, обманув, використав дівочу щирість і довірливість аби помститися твоїй незрівнянній подружці Галі, насолити моєму давньому супернику по баскетболу Богданові Мельнику.  Коли я затіяв гру  з Ванількою, ціллю була не ти…Метою було змусити Галю мучитися, Богдана ревнувати. Коли б мені ще підвернувся шанс, як не при переїзді в Березне, двох моїх ворогів довести до психіатра!
— О Боже! Що ти мелеш, Омельку?!
— Правду… Спочатку я роздивився що по чому в ліцеї. Визначив хто з ким дружить і хто на кого око поклав, з ким у кого давня ворожнеча і хто приховує почуття. Я підіграв Олесеві й дістав від того тріпла інформацію про тебе і Галю. І почав гру по спокушуванні наївної Стефки.  Все за кращими кліше корейських дорам, які ти так любила дивитися. Почав з піддразнювання, аби захопити увагу. Зіграв на твої дружніх почуттях до Галі. В поліклініці чисто випадково тебе побачив і склепав план, що перестріну тебе з круасанами і зефірками. Для мене все склалося нема куди ідеальніше. Ти зачарувалася добротою Поганчика. Я торжествував.  
Щодо озера, то я вивчив де ти любиш гуляти. Знав і маршрут Галі. Сімейні проблеми і мої плани співпали. Прогулянка дала чудовий  результат. Я знову тебе вразив красивими словами, щіпкою романтики, грою в роздягання і співчуттям.  Я бачив як в кущах заховалася Галя. Зіграв з тобою у турботливого хлопця, який закоханий по вуха і береже твої почуття. Бачив, як ти нафантазовуєш, що я прихований добряк, який грає в крутого хлопця. Ти була така наївна і невинна. І я…Я засумнівався у тому, що я хочу мститися, використовуючи тебе…Ти мене вразила тим, що стала на мою сторону.  Не побоялася ні своїх батьків, ні моєї мамки. І саме ти прийшла вночі  на місце мого злочину проти твоєї симпатії до мене, аби віднайти вредного  Мудрагелька і забрати з собою, зігріти й захистити… 
— А зараз який план? — тремтячим голосом запитую в Надійчука. — Я знову фігура в твоїх іграх? Хто твоя жертва? Моя мама, я чи Ларс?
— Ніхто з перелічених тобою осіб.  Я не шукаю помсти чи жертви.  Бог бачив всі мої діла. Я отримав гідне покарання. Але найбільше я образив тебе. Коли доріс до вибачення та відвертої розмови з тобою, ти вже виїхала за кордон. Мені ніхто не збирався розповідати де ти знайшла новий дім… Куди б я не писав, всюди було мовчання…Я зрозумів, як це боляче, коли на всі твої зусилля поговорити відповідає німота…Я просив Бога шанс колись зустріти тебе, поговорити з тобою, пояснити всю дурість тих ситуацій, попросити пробачення за зломане життя і біль. Я надіявся…
І ось тут, в чужій країні, в булочній ти… Я не міг повірити, що ми живемо і працюємо в одному місті.  Пробач. Я налякав тебе своїм здивуванням. Лише  «Ванілька» спромігся сказати і дивився…Мене дьоргнули хлопці. Твої колеги тебе швидко забрали. Я чекав обіду і навіть вибіг раніше з роботи, щоб застати тебе. Я пригнався, а там… швидка і  моя Ванілька.
Я не знав, що з тобою і куди тебе повезуть. 
Просив у Бога  дати тобі здоров'я і побачити тебе ще раз. Ось ти тут… Я не стримався. Я мріяв тебе поцілувати. Знав, що не дозволиш після всього, що я зробив тобі…Пробач, Стефо. Я так винен перед тобою! І знову винен, Ванілько!

Омелян плакав, говорячи це. А я не знала, чи він каже правду чи знову грається з моїми почуттями.
Серце рвалося пожаліти Горе-Кохання. Розум кричав: «Стефо, не дурій!». А ворог мій, язик,  випалив те, що мені не давало спокою всі ці роки.

— Чим же Надійчуку так насолила Галя, що ти вирішив закохати у себе її подружку?