Запис тридцять четвертий

І чого мене понесло з дороги між людські хати, не можу пояснити. Коли я встигла звернути і опинитися біля якогось будинку з будівельними роботами? Зовсім втратила відчуття простору… Реальність і адекватність вивітрилися з голови. 
Я навіть не здогадалася тоді витягти телефон і визначити геолокацію. Стояла і кліпала заплаканими очиськами. 
Небо сіяло мжичкою. Я спам’яталася, що вискочила на роботу без шапки і шарфа, ще й в кросівках. Я ж вірила, що Ларс як завіз, так і зустріне мене з роботи. Добре, коли є авто. Я хоч і маю права, але не маю власного транспорту. Маркус сказав, що повинна на це заробити самостійно. Мати повторила сказану Шаленбергом істину. Вони дали мені старт у новій країні, оплатили мовні курси, професійне навчання, підтримали фінансово, коли захотіла жити окремо від них і працювати в іншому місті. Маркус заплатив чималу заставу за квартиру та вніс оплату за оренду на півроку наперед. Я працювала і відкладала гроші на курси з водіння.  І ось, пройшовши навчання, постала черга купити авто. А тепер хто мені його купить? Дитина?
Як гнівалася на себе, але чомусь винуватила у бідах дитя в мені.  
Без нього все складалося добре. У мене. У Ларса. У нас. 
Чи будемо ми з Ларсом разом тепер теж залежало від маленької істоти, яка в мені причаїлася.
— От що з тобою робити? — послала я запитання дитині, але піднявши голову догори, зустрілася поглядом з сірим безмежжям чоловіка навпроти.
— Цілувати, Ванілько! — відповів на запитання Мудрагелько.
— Боже мій! Надійчук! Де ще ти взявся на мою голову?!
— Бог і послав. Не думала про таке?
— Ух ти! Озвався нарешті! — виплеснула я злість, яка за всі роки назбиралася в мені. — Прям так і повірила, що ти Господеві слухняний! Хіба що ти Ангол, який за наказом Божим посилає біди на людей! Але в чім я винна? В чім? 
Я підійшла до нього ближче з наміром добряче штовхнути у груди. 
Омелян не був би Мудрагельком, якби не розгадав моїх намірів. Згріб мене з моїми кулачками до себе в обійми. Накинув мені на голову капюшон.
— Ні в чому ти не винна…То все я…— шептав він мені.
— Відпусти мене, — кажу плачучи. — В мене є хлопець. І я…І я…
Але він не відпускав.
Мені раптом стало байдуже до семи років мовчання; до Галі й Аліси; до всього, що було в Україні через нього… Мене не цікавило навіть як він тут опинився.
Я просто плакала й раділа, що хоч хтось  тут  в цю мить і не байдужий до мене.
— Допоможи мені вийти звідси до зупинки громадського транспорту. Я заблукала трохи.
— Я так і зрозумів. Ти занадто розгублена.
— А ти?
— Я не заблукав. Я тут працював. Хлопці вже пішли, а закінчував ще дещо.  Побачив тебе у вікні. Все швиденько закрив і прийшов. 
— Чому?
— Закінчити те, що розпочав сім років тому.
— Хіба не ти на мені поставив хрест і викреслив із свого життя? Зазвичай так говорять про кінець відносин, а не про початок чогось прекрасного! Я п'ять років страждала, думаючи, що в мені не так і за що ти так жорстоко зі мною.. І я тебе зненавиділа. Чуєш?  Я тебе ненавиджу! Ти мені все життя поломав одним лиш «Ванілька». Я думала, що ти мене покохав. Повірила, що я для тебе важлива. Я думала ми завжди будемо разом. Надіялася, що всі непорозуміння обговоримо і рухатимемося, взявшись за руки. А ти, назвавши мене своєю Ванількою, мучив мене мовчанням та цілував поглядом, даючи надію. 
Тепер в мене все по-іншому. Для тебе тут нема місця. Давай, раз хочеш все закінчити, виведи мене звідси до зупинки, скажи  «Auf Widersehen» і забудь дорогу до Bäckerei, де я працюю.
— Добре.  — легко погодився він. — Але є три умови.
— Ух ти! Він ще свої правила встановити хоче! Давай, валяй, що там вигадав, розумнику! А перед тим, відпусти мене.
Він неохоче випустив мене, але щодо умов не розгубився 
— По-перше. Ти запишеш мій номер і можеш писати і дзвонити мені, коли тобі потрібно. Я на тебе поставлю спеціальну музику. Я завжди тобі відповім. По-друге, ти зараз одягаєш мою шапку, шарф і рукавиці та йдеш зі мною до моєї машини. Вона трошки далеко звідси припаркована. Я відвезу тебе додому.  
Він замовк. Скинув зі своєї спини тяжкого рюкзака, дістав звідти перелічені в «по-друге» речі.
— Тримай! Натягуй! — командує Надійчук, наче мій хлопець. 
Вдягати мене в його лахи так по-мудрагелівськи. 
В голові стрельнула думка про Ларса.  Він поперся до діда з бабою,  а ти дівчино, перед Різдвом сиди вдома сама! Ще й новиною про вагітність мучся! 
— Омеляне! Я не можу так … Мій хлопець подумає, що я його зраджую.
— А ти хочеш зрадити?
— Я не хочу такого… І не можу тепер про зміну хлопця і думати. Мрію, щоб ти від мене відв’язався і більше ніколи не попадався на очі.
— Так це просто! Три умови — і вільна. — чоловік (хлопцем цього «качкá» не назвеш) з бісинками в очах щось задумав.
— Намагаєшся мене вразити, як колись?
— Вдягайся, Сперечалко! Пора в тепло!

Хіба Надійчука перебалакаєш? Не переговориш! Не перемовчиш!
І я послухала його.  Впевнена, виглядала  модно!
— Давай телефон. Введу свій номер.
— Ок. Але навряд чи це мені знадобиться!
Він лиш хитнув головою. 
Я дістала мобільний. Від Ларса — мовчок. Навіть повідомлення  не проглянув! А він мені так потрібен.
Надійчук спокійний. Чекає. Навіть немає кривої посмішки чи «Ну і де твій хвалений хлопець?» на моє зітхання.
Простягаю йому телефон.
Він наклапує номер, підписуючи «Мудрагелько». Телефонує собі.  Звучить приємна мелодія. Я колись любила таке слухати.
— Тепер порядок! Погнали! 
А я стою. Не рухаюся. До мене дійшло, що я зі своїм ворогом говорю, наче з ліпшим другом. Але ж він після щирості завжди викидав якусь дурницю!
— Не обманеш? Справді відвезеш додому?
— Я серйозно. Навіть готовий стерпіти чоловічу розмову з твоїм хлопцем.
— Не цікавить, чому я тут, а він — не забирає мене звідси?
— Працює, напевно, раз дозволив собі дівчину мати!
Оце так філософія! Так не схоже на того хлопця, з яким я тискалася на комариному боці озера!
— А ти маєш дівчину?
— Я надівувався…— сказав він сумно і винувато подивився на мене. — Давай ти мене під руку візьмеш. Там трохи дорога нерівна. Темнувато вже. Я тебе підтримаю.
— Не варто…
— Я тебе не кривдитиму, Стефо! Я пам'ятаю, що тобі обіцяв, коли трішки  п'яним був.
— Ти такий чудний.
Він змовчав на мою штрикачку. І сам взяв мене під руку.
Ми йшли хвилин сім. Він не сказав мені ні слова. 
— Ти води в рот набрав? — згадала я хлопчачу витівку наших шкільних років.
— Під ноги дивлюся. — озвався чоловік.—
Ось моє авто. 
Омелян тицьнув пальцем кудись в бік  і клапнув пультом. Вогники весело моргнули. Ми підійшли.
Він відкрив мені пасажирські дверцята.
— Сідай. Пристебнися. Можеш подзвонити чи написати хлопцеві.  Я повинен вернутися. Забрати інструменти. Дочекайся мене, добре? Не втікай, будь ласка! Я знаю, що був Засранцем і Поганцем. Я був неправим по відношенню до тебе. 
Він захлопнув двері. А я сиділа в машині свого не-хлопця, думаючи, чому він не був таким уважним до мене сім років назад.
Омелян повернувся дуже швидко. Закинувши в багажник свої речі, блискавично перемістився і вмостився за кермо. 
— Кажи, куди їхати.
Мудрагелько і справді серйозно це говорить.
— Не бійся. Слідкуватимеш за навігатором.
Ми вже не діти, щоб гратися в ігри типу «обмани мене».
Після цих слів я назвала йому вулицю і номер будинку. Він ввів це в пошук. За лічені секунди проклало маршрут.
— Слухай,— кажу йому, коли він завів двигун. — А третя умова?
— А ти справді хочеш не мати зі мною нічого спільного?
Я ствердно хитаю головою, хоча не впевнена у цьому.
Він заглушив двигун. 
Нахилився до мене і поцілував у губи.
—  Я обіцяв тебе навчити. І твої умови для цього виконав.