Запис тридцять третій

Коли потрапляєш в лікарню, боїшся найгіршого. Лякають люди в білих халатах, натовпи хворих, віруси і бактерії, що витають в повітрі й те, що десь причаїлися у твоєму тілі. 
Німецькі лікарні — окремий тест на виживання, в кінці якого  видадуть  направлення до спеціаліста, який прийме тебе в кращому випадку через півроку і рецептик  на перший час  із  трьома стандартними позиціями: ібупрофен, ромашковий чай і вода. 
Мене почало трусити ще більше, коли після аналізів одразу направили до якогось лікаря. В уяві малювалися картини невиліковної хвороби, яка пожирає мою плоть. Лише перед кабінетом я прочитала, хто повинен Штефанії Шаленберг виписати смертний вирок. 
Гінеколог.
І там мене знову ловили під рученьки. 
Будучи двадцятитрьохрічною дівчиною, найменше про що я думала, час від часу маючи «се» і «ке»  з хлопцем — про вагітність.
Німецькі лікарі таки щось тямлять в медицині, раз швидко визначили причину мого поганого самопочуття. 
Приємна пані усміхалась до мене, однак побачивши мою розгубленість, швидко зметикувала: новина пацієнтку ошелешила і увігнала в ступор! 
Найперше, що вона зробила— дозволила мені віддихатися й роздивитися кабінет з картинами чудових малюків. Коли я заспокоїлася і почала уявляти своє руденьке малятко, лікар почала розпитувати про звичайні жіночі справи й обережно повідувати про певні нюанси, які свідчать про загрози здоров'ю дитини і матері. 
Лікар попросила приїхати на УЗД через два тижні. Видала талончик з датою прийому, рецептик з якимись ліками та вітамінами й відправила на лікарняний на тиждень, бо нам потрібен спокій. 
Спокій мені лише снитиметься із такою новиною. Це зміна всього життя.
І я до цього не готова.
Вийшла від лікарки. Думки про руде малятко одразу вивітрилися. Мізки стисли гризоти.
На роботі навряд чи зрадіють такому щастю, як вагітна працівниця. Їм тепер думати про легшу роботу.  В Україні звільнили би одразу. Тут мусять вигадати щось. Але що, коли робота якщо не біля печі, то цілу зміну на ногах? Йти на неповний день? А жити як?
Друге питання, яке виїдало дірочку у серці: хто платитиме мені квартиру? Ми з Ларсом два роки зустрічаємося, але не живемо разом. Він часто ночує в мене… З'їхатися поки не хоче, бо студент-медик. 
Я розумію, що причина в тому, що він — молодий чоловік, який фінансово залежить від батьків. А ще попереду практика й перспектива стажуватися за кордоном. Він не поспішає із формальностями. Тим більше, навряд чи планував у двадцять два ставати батьком і думати як забезпечити сім'ю. Нам було просто добре разом. Хіба погано, коли двом добре? 

А ще ж є Тіплери-старші! Чи його батьки зрадіють новині про вагітну дівчину свого сина. Чомусь в середині все стискається при думці про сувору пані Тіплер. Тереза на запитання про пані Алессію відповіла так: «Не знаю в кого Ларс такий добродушний, бо його мати справжня дияволиця!».
Як тепер йти на ту звану вечерю?
Найважче, напевно, не вечеря. Найважче — розмова з Ларсом.  Він буде в шоці від новини! Та і я сама не можу повірити! Я пила ліки, він завжди захищав себе від наслідків…

Дістаю телефон аби зв'язатися з хлопцем. Громадським транспортом добиратися незручно, таксі брати — недешево. Було б чудово, якби забрав звідсіля!
Від Ларса висить повідомлення, що батьки терміново викликали його. Має їхати в Гронау аби допомогти в приготуванні до святкування 50-ї річниці  весілля діда і баби. Бідолашний Ларс. Повинен брати участь в черговій  сімейній спробі засватати  сорокарічного дядька Домініка з його горе-колишньою-дівчиною Ліндою.
Я до останнього надіялась, що його обмине ця участь. На жаль, ні. Саме це приносить нотки нервозності  у наші стосунки. Добрий, ніжний, інтелігентний і чутливий Ларс ще занадто залежний від батьківської опіки. 
Що йому писати?
Ставлю сердечко, шрайбаю «Щасливої дороги» і чалапкаю на зупинку громадського транспорту.  
Я минаю одну зупинку, потім іншу.
Місто миготить різдвяними гірляндами. Люди неспішно прогулюються між крамничками та ресторанчиками. За усмішками кожен ховає свої проблеми, переживання, мрії і сподівання.  
Мені згадалося як я наводила красу в Рівному сім років тому і як зустріла свого Мудрагелька. Історія повторюється. Наче новорічний сюрприз у вигляді скриньки Пандори. Це ж треба, щоб так цього разу співпало: власні негаразди плюс мовчазний Надійчук!
Напевно, всі мої проблеми через Мудрагелька і лише одна, найбільша, — через Ларса.
Що ж мені  робити? 
Вийшовши із задуми, я озирнулася навсібіч. Нічого з побаченого мені не було знайомим.

Я зайшла кудись не туди.

Я заблукала.