Запис тридцять другий

 2022
Сьогодні

Залітаю в Bäckerei за десять хвилин до відкриття.  На вулиці вже товчуться робочі. Чоловіки і жінки чекають аби вхопити свіжу булочку та запашну каву. Це перша хвиля відвідувачів. Вони нетерпляче тупцюють. Комусь до роботи п'ять хвилин пішки, комусь п'ять годин машиною. Багато злітаються до міста рано-вранці, хоча робота їх чекає з дев'ятої. Такі з сьомої можуть засідати за столиками, замовляючи повноцінний сніданок. Вони планують з колегами день, обговорюють останні новини з «Bild» чи «Osnabrücker Zeitung», заповнюють сайти й соціальні мережі різноманітними дописами. 
Життя — бурхливе море. Часом мене зносить з ніг перший приплив людей. На щастя є Лаура і Шарлотта.  Вони  приходять о сьомій, коли починається підняття рівня води в людському морі. Яблуку ніде впасти, бо всі столики зайняті, а черга за випічкою починається ще надворі. В багатьох школах  т.зв. уроки  підтримки (для дітей -емігрантів, які не говорять німецькою)  розпочинаються незадовго після сьомої. Діти штовхаються, намагаючись якнайшвидше урвати собі щось сніданок та обід. Натовп молодих людей та мамочок з дітьми збільшується о восьмій. Німецькі діти йдуть на 7.50 (середня школа) чи 8.15 (початкова) на уроки.  А ще ж є дитячі садки! Кожна дитина мусить брати з  дому ланч-бокс. Попробуй забути цю дорогоцінну річ, можеш наразитися на пильне око соціальних служб. 
В нашій Bäckerei  розроблено широкій вибір сніданків для дитсадочкових кіндерів і для школярів. Не дивно, що до нас біжить півміста!
О восьмій тридцять натовп розсіюється і на півгодини настає тиша. Лиш декілька постійних клієнтів засиджуються за столиками.  
Сьогодні знову немає Терези. Вона, очевидно, добряче розхворілася. 
Тереза Звіздецька — вісімнадцятирічна одеситка. З початку війни опинилася в Німеччині. В жовтні вона зачастила перед курсами до нас. Спочатку забігала взяти капучіно з собою. Потім — булочку. Місяць тому почала приходити раніше та снідати тут. 
Тереза старанно ниділа над книжками з німецької і я, пройшовши цей шлях, намагалася зі свого боку допомогти їй, підкидаючи якісь нові фрази у спілкуванні з нею.
Тереза виявилася дуже закритою. Такою ж як і я. 
Я лиш місяць тому взнала, що вона є квартиранткою Флоріана Бертхольда. І то Ларс обмовився.  А вона від того ж Ларса довідалася, що я не просто його дівчина, а ще й родом з України.  
Так зароджувалися нові зв'язки, в яких ми не чіпали минулого одна одної, не лізли а сокровенне теперішнє. Ми багато говорили про майбутнє, докладаючи зусиль у сьогоденні.
Я часом в думках зрівнювала Терезу з Галею. Звіздецька була начитаною, розумною і старанною. Не по роках ця дівчинка була дорослою. Та в ній не було Галюсиного натиску. Вона не прагнула домінування у відносинах, воліючи краще залишитися в мирі. На моє велике щастя  її не мучило питання, чому всі гарні хлопці ( а особливо, Ларс)  мають діло до Шаленберг. Напевно, вона закохана у когось особливого.  Часом мені здається, що …
— Ванілька? 
Я здригнулася. Боялася повернути голову від кавового апарату до того, хто сказав це слово.
О, Боже! Тільки не Мудрагелько!  
— Це ж ти, Ванілько?
Голос від якого в мене у всередині нутрощі заплутуються і серце підстрибує, застрягаючи неприємним клубком у горлі.   Слова не вилітали…Руки почали тремтіти. В голові шуміло. 
Сім років. Сім років мучив мене своєю мовчанкою. І чудо! Нарешті підріс аби слово мовити до Стефи, чи що? 
В голові вибухнула злість. Від цього чашка з капучіно для  постійної клієнтки фрау Ріхтер вислизнула з моїх тремтячих рук. Бренькіт посуду миттю розповзся тишею поміж столиків. Старенька пані, яка чекала сніданок, махаючи гаманцем, аж скрикнула.
За три роки роботи  у мене не було жодного випадку з битим посудом. 
Такої честі удостоїв мене Надійчук. Власною персоною! Хоч і голос став мужнішим, але нотки вібрації при вимовлені «Ванілька» лишилися тими ж. 
 Лаура швиденько  кинулася прибирати за мною, доки я, наче в сні, танцювала над  новим капучіно та мусила йти за свіжоспеченою булкою й зробити новий запашний бутерброд  з шинкою, яйцем та сиром для фрау Ріхтер.
Здається, злість яка бухнула в голові, зібралася вистрибнути з очей і спопелити Мудрагелька. Я обернулася аби глянути  на сіяча моїх нещасть.
Він чекав цього. Як в губи впиваються пристрасним поцілунком, так він впився у мене очима. Від  жагучого погляду сірого безмежжя з бісинками мені стало спекотно. 
Від Ларса мене так не розплавляло, як від Мудрагелька.
Я божеволіла на Омелянових очах, бо він цілував мене поглядом. Не інакше.
Лаура видала сніданок старенькій, а мене, наче контужену, відправила у службове приміщення. За мить наша начальниця зміни Лореза примчалася з тонометром і термометром. 
Тиск у мене зупинився на позначці у 140/90. 
Температура теж була трішки підвищена.
— Чому ти зранку не повідомила, що захворіла? — строго запитувала Лореза.
— Я не поснідала ще. —  ледве пробекала хоч якусь відповідь начальниці.
 Шарлотта кинулася і  принесла мені зеленого чаю з круасаном. 
Їсти не хотілося.
Лаура заскочила і миттю розпорядилася:
— На свіже повітря її.
Емелі, яка поралася біля печі, підхопила мене під одну руку. Лаура — під другу…
Свіже повітря, вітер та мжичка охолоджували мої розпашілі думки. Кров поверталася в нормальне русло бігу, рівень злості знижувався. 
Десять хвилин я віддихувалася від зустрічі з Мудрагельком. Цікаво, він ще там?
Я кивнула колегам, що мені добре і що можу повертатися до роботи.
Вони мене не пустили. Наказали посидіти  й поснідати. 
Штефанія Шаленберг слухняно виконувала вказівки  старших колег. Боялася видати, що зле стало від зустрічі з одним поганцем.
Коли я вийшла до роботи, Мудрагелька, ясна річ, уже не було. Людське море заховало від мене того, хто сім років назад порушив моє безтурботне життя і кого я всі ці роки нещадно видирала з серця.
Я навчилася засинати без думок про нього. Прокидатися і радіти життю, а не мучитися аналізом: «Чому всі ненавидять Надійчука, коли я так його люблю?». 
Ну чому він з'явився тут? Хай би перед «кончиною» (покійна бабуся так про смерть говорила!) з'явився, попросив простити за всі його гріхи проти мене і почив би з миром! 
Ні! Це перекотиполе, сіяч проблем  постав переді мною і, спромігшись лише  «Ванілька» вимовити, пішов. Ні, він перед тим мене поглядом зацілував майже до смерті.
Боягуз! Труська! Засранець! Демон-спокусник. 
Як же я його ненавиджу! Ненавиджу!
Хай іде… втікає… їде… летить… Та хоч котиться лісом на всі чотири сторони світу!
Чого мені не вистачало — це втратити роботу, хлопця і спокій в обмін на шаленство, яке скакало в Мудрагелькових сірих очах!
Ну де він взявся на мою голову? Чого його принесло саме сюди? Він завжди з'являється туди, де добре, аби збурити почуття й принести розруху!
Боже, куди він не приходить, там завжди стається щось трагічне!
Чому Омелян  впізнав  мене за стільки років, а тоді, на переході в Рівному навіть не звернув уваги!