Запис двадцять сьомий

Я поїхала з міста через три дні.
В селі було тихо і по-осінньому сумно. Перші морози ще  на початку жовтня осипали не пофарбоване листя додолу і тепер дерева стояли голі. Схожі на мене. Оголена душа тремтіла на вітрі людських пересудів.
Я вийшла з шоку від Галюсиних слів доволі швидко. Зрозуміла: не варто вірити тому, хто лукавить і зраджує. Галею керували заздрість, ревнощі та комплекс неповноцінності, пов'язаний з фігурою. Звісно, якби вона їла менше цукерок та не відмовлялася зі мною бігати на стадіоні, а не сиділа за своїми гросбухами, було би з приводу комплексів менше переживань. Кожен з нас знайде причину якимось своїм недосконалостям. Не всякий знайде час і сили змінити щось у своїх звичках. Часто у цьому допомагають такі випадки, як у мене.
Бабуся не поспішала оформлювати у нову школу, хоча мати доволі швидко вирішила питання з ліцеєм. Ця мудра жінка дала онучці час заспокоїтися (попередньо заспокоївши діда!). 
Обміркувавши все, що відбулося зі мною за останніх два місяці (без Галюсиного втручання і піклування Надійчуків різних мастей!), вирішила відпустити ситуацію. Ні Галя, ні Омелян не скажуть мені правди. Жити в очікуванні чергової порції брехні — точно по-тупому.
Аби не з'їхати з глузду, всілася перечитувати підручники з історії, географії, української та зарубіжної літератури. За тиждень закінчила і взялася за фізику та астрономію. Задачі я  пропускала, бо до алгебри і геометрії не було такого запалу. 
На третій тиждень наукового затворництва, дід прокинувся (читай: вийшов із стану затяжного алкогольного сп'яніння через тяганину з Надійчучкою!) і взявся мене азам вищої математики навчати (себто пояснювати все від сьомого класу і  аж до третього курсу університету!), а бабуся, виганяючи його на поля та городи, засідала з онукою ляси точити (англійською і німецькою!). 
В кінці листопада, на мої іменини, бабуся повідомила цікаву новину.
Я не йшла в десятий клас. Вона мене оформила в училище на пекаря-кондитера! Яким чином, не здаючи екзамен і не бувши там ні разу, я з Дуринди на студентку перетворилася — лишилося  здогадуватися. 
Я старанно робила уроки і переписувала передані мені конспекти. Після Нового року мала скласти сесію і приступити до повноцінного навчання. 
Мене чекало місто, сповнене надій і розчарувань. Хоч і воно називалося Рівне, в ньому вирували всі пристрасті світу. Найбільшим моїм страхом стало перетнулися десь із Надійчуком. Я вирішила відпустити хлопця з його таємницями, щоб не мучити себе. Роздумуючи про перше кохання (з літератури я дізналася, що воно зазвичай  нещасливе!) я переконала себе, що помилилася у виборі коханого й не розібралася з почуттями. Пообіцяла собі бути обачною: ніяких близьких подруг і хлопців-друзів.  
Стефка поступово мудрішала. Не ставила незручних запитань ( про справжнього батька мені не розповіли!); не сумувала за матір'ю, яка перейняла бабусину естафету й поїхала на заробітки; не лізла в тяганину з хатою в Березному; обрубала всі контакти з пліткарським середовищем, змінивши номер мобільного.  Я завела два акаунти в соціальних мережах, в одному виставляла фото природи, зберігаючи красиві миті життя (звісно, під псевдонімом і ніяких облич і геолокації) , а другий — кулінарні шедеври в моєму виконанні.  Як молода дівчина, я знайшла спосіб відволіктися від травм минулого (це з припудреної книги по загальній психології!) і рухатися далі.
Лиш зрідка думалося мені, що десь там, на чужині, за мною сумують сірі очі з бісинками…