Запис двадцять третій

Думати про Надійчука перед сном стало вечірнім ритуалом, як і молитва на ніч. Згадувала все, що бачила і чула від нього сама. Відмітала людську мову, особливо Галюсину.  До моєї не вченої голівоньки дійшло, що порівняння з Галею не сподобалося Омелькові. Але ж я скільки років знаю Галюсю! З пелюшок! А його…

Чим мені не догодив Богданко? Чи Олесь, який одумався та кидав на мене неоднозначні погляди? Треба ж було в перекотиполе закохатися, з терниною обніматися!

Як же добре було у Мудрагелькових обіймах! А як тепло біля хлопчачого серця заховатися! Який гедзь вкусив  Омелька, щоб викреслювати мене  з життя? Невже вважає Ванільку помилкою? А хрест чого ставити? Ніби прокляття наклав! 

Пояснив би по-людськи, за що розійшовся образами! Ні ж бо! Ховається за недомовками і неприємними фразами. Ну як тут Поганчиком Омелька не назвати!

Я кожен вечір до виписки крутила в руках телефон,  набирала і стирала повідомлення. Нарешті наважилася ще раз йому написати.

«Не блокуй мене, будь ласка! Я більше не буду тобі надокучати! Я приймаю твій вибір, але не хочу розійтися ворогами».

Повідомлення він проглянув. Нагородив мій смиренний лист зневажливою мовчанкою.

Останню ніч в лікарні я провела ковтаючи сльози, обернувшись до стіни. Вволю виплакавшись,  о четвертій годині ранку я прийняла рішення слухатися маму і її настанови «Ніякого Надійчука». 

В той холодний і плаксивий жовтневий день я подумки прощалася з дурними мріями про Надійчука, написавши йому останнє повідомлення:

«Прощавай, мій Мудрагельку. Твоя Ванілька».

***

Мене забирали дід, баба і мама. Батька не було. 

Життя в лікарні мене навчило не тупити. Мама казала: «Ніякого Надійчука». Я собі добавила собі в заборони згадування імені Надійчучки чи мого незведеного недобрата.  Настанови мами дивним чином зробилися ясними і не дратували. Де з'являлися Надійчуки, там з'являлося й все недобре.  Через свою дурну закоханість я потрапила до лікарні і ще б трохи — в псіхушку. Мама втратила чоловіка, який все-таки покинув усе і вибрав любу йому Сучку ( яка втретє розлучилася і точно не через Ванілова, а добиваючись свого!).  З мого життя пішов люблячий тато. Він вибрав свого сина і його матір. Навіть не попрощався. Чисто по-надійчуківськи.

Я відмовилася святкувати своє повернення додому.  Закрилася в кімнаті. Опановувала емоції, намагалася прийняти нову реальність. Ввечері, коли голоси рідних стихли й лунало голосне хропіння, я вибралася на кухню. 

Спогади про Надійчука нахлинули з новою силою. В мене не було сил опиратися.

Ні чаю  ми тоді не попили, ні круасанів  не поїли! Або чому не сісти разом на диванчику, погомоніти про все на світі! Я могла і вкласти спати вередливого принца, а не наїжджати на нього! Ну, спав з кимось по п'яні, а зі мною би поговорив трохи! 

Він сильніший, міг взяти своє. Не взяв. Навіть поцілуватися не наважився. Цінував, якщо просив згоди. Богдан от що вичудив, хоч й Інтелігенцією охрещений!

Поганчик, Вреднотисько і ще куча епітетів, які начіпляли на Омеляна люди не відображали його сутності. Будучи в різних компаніях він  прикидався крутим, а насправді лишався самотнім, злегка меланхолійним Нещасливчиком. Йому для радості не вистачало щіпку Ванільки. Я ж не розібравшись в собі, керуючись Галюсиним розумом, не дала Мудрагелькові тої крихти і сама забрала у себе можливість зробитися вільною.