Запис двадцять перший

Я крутила бажаний папірець і так, і сяк.

Вклопавши заповітні цифри у пам'ять мобільного, твердо вирішила телефонувати. Але  що парубкові сказати? Та й хіба не хлопець має першим до дівчини писати? Гордість дівоча — річ потрібна, але я ж то його перша без розбору відшила. Ще й п'яного! П'яний то п'яний,  але тверезим до мене не підкотився, не з’явився. Серцем відчувала недобре. Набрала заповітний номер.

Гудки пішли. Абонент вперто не піднімав слухавку.  Зайнятий чи говорити не хоче?

За Геннадійовичем так сльози не душили, як за Мудрагельковою мовчанкою.

Написала йому повідомлення. 

«Привіт. Це — Ванілька. Чи можна нам поговорити? Коли тобі зручно?».

Доставили мої слова швидко, а перегляду я за дві наступні години не дочекалася.

Проте прийшов Богданко. Сам. Без Галі. 

— Добридень у вашій хаті-палаті! 

— Привіт. — вітаюся і одразу ахаю. 

Богданко у білих джинсах, заправлених чорним шкіряним поясом, сорочці вишитій  і в замшевій куртці з гаптованими рукавами. Як на заручини вбраний!

Подумала таке і знову «ого» та «вау», бо хлопець приніс цукерки, букет рожевих троянд і плюшевого ведмедя. Не Галюсі це все! Мені дарує!

Ой, леле! Галюся як узнає, то другу руку зломає, ноги викрутить!

Прикидаюся дурненькою і кажу:

— Ти рано. Галя пізніше буде…

— А до чого тут Галя? — дивується і мостить свою дупу до мене на ліжко.— Я до тебе прийшов.

— І як це тебе Павліда Тимофіївна впустила?

— Не її зміна. — Богданко щось мутить. Не до добра це все. — Як тобі тут? Бачу сусідки немає. Напевно, сумно.

— Відвідувачів повно… немає коли і кіна якого подивитися.

— А наука?

— Голова важка і руки не робочі.

Ми посміялися разом. А потім Богданко підсідає до мене ближче та й каже:

— Будь моєю дівчиною Стефо! Ти мені подобаєшся! Дуже!

Руки поломані, то ще очі збирати буду по палаті ( бо зібралися прокотитися Бог знає куди!).

— Чому ти дивуєшся? Невже ти не бачила, як ти мені в душу запала?

А я і не бачила того западання, лише те, як він в’янув за Ларискою «Хитрою Лискою».

— Богдане! — і замовкла.

Він випитував поглядом, що ж я хотіла сказати. А потім взяв мою здорову руку і так швидко підніс до своїх губ й поцілував, що я і дихнути не встигла!

Краєм закоченого оченятка вмітила, як застигла у прочинених дверях Галюсина голова!

Нашій дружбі прийшов нещасливий кінець.

***

Галюся навіть не охнула. Як всунула голову, так і висунула. Хлипів я не чула, тупання ногами теж. Дивно, бо Галюня хлопчачі відмови завжди переживала трагічно голосно.  Чи зможу я її швидко наздогнати? Навряд чи...

Я крикнула на Богдана: «Шуруй за Галею й скажи їй, що між тобою і мною нічого нема!». Богданко лишився сидіти, посміхатися і повторювати, наче мантру: «Хіба, хіба, між нами нічого нема?».

Я розсердилася. Верещала на все відділення: не пускайте до мене нікого, крім рідні і моєї Галі». Набридла ця клоунада аж до нудоти!

На моє псіхування зреагували миттєво. Богдана попросили вийти. Мені вкололи заспокійливе, після чого я проспала до дванадцятої години ночі. 

***

Надворі стояла місячна ніч і мене лякали тіні від дерев, які своїми чорними гілляками просилися у вікно. Протяг ворушив благенькі штори і, здавалося, що там заховалися монстри, аби скочити на мене.  Коли під подушкою квакнув мобільний, я ледь не впісялась від несподіванки. 

Надіялася, що то Галя. Схопила телефон. Там же красувалося повідомлення від Надійчука:

«Нам нема про що говорити. Що було — те загуло. Я тебе викреслив зі свого життя і поставив на тобі хрест».

За день я подорослішала на років сто, втративши при цьому подругу, хлопця і себе.