Запис двадцятий

«Коли в мові є напівтони, там присутня  брехня».  Розумна фраза, яку я почула від Галі, дуже влучно описувала сімейство Надійчуків. Мутні відмазки, коли мова зайшла про Омеляна, не могли не насторожити. 

— Чи не могли б Ви мені дати Омелянові контакти? — питаю томним голосом, ніби помирати збираюся. Мені боліло, то правда. Я до того ввімкнула ще і актрису. Не лишень Надійчучці цим очі людські радувати!

Олександр Геннадійович лівою бровою повів, права затіпалася. Напевно, не дурний. Зрозумів, що буду зернята правди зі словес людської багнюки (не питайте, де таке розумне вчула!) вибирати. 

— Стефо! Я не бажаю тобі зла!

Так-так. Навколо одні добродійники! Слухаю його, вступивши очиці в чорного великого павука, який виповз з вентиляційного віконечка і розпустив свої довгі лапища. 

— Тоді зловіть патлатого поганчика, який прийшов підслуховувати дорослі розмови.

Психіатр вискочив до дверей. Напевно, подумав, що Омелян приперся!

— Братику, я про павука! Гляньте верх!

Не знаю, від чого його труснуло: чи живність гидотну боїться чи не готовий дитину від «біологічного» сестрою визнати.

— Момент. — психіатр вийшов з палати. 

Точно боїться павуків. По санітарку пішов.

Баба Паша ( Павліда Тимофіївна!) швидко розправилася з непроханим гостем. І  мітлою, і тапком!  Вона і біля Геннадійовича так махнула, ще б трохи і зачепила би вчений писок!

Не знаю чому, але я злилася на дорослі недомовки і постійні відмови щодо Омеляна.

Чим він завинив перед ними всіма? Чому мене відтягують від нього?  Чому не можна сказати правди? Чому вони і надалі дозволяють Омелянові бути Поганчиком, а не роблять Щасливчиком?

Дорослі люди з їхніми заморочками мене злили. Я не бажала дорослішати. Мені було добре раніше. До Ванільки! Краще солодка невідомість, мир в сім'ї та дурне прізвище Закаканка, ніж солодкий аромат і гіркота ванілі. 

Баба Паша  крутила біля Надійчука шваброю.  Бачила, що вмучив мене розмовами. 

Він зібрався йти.

— А номер Омельковий? — нагадую братові.

Олександр Геннадійович кивнув бабі Паші. Та запихтіла, наче самовар і неохоче вийшла. Вона з нашого кутка. Концерт надійчуківський бачила. Видно вважала, що не треба артистів до люду  пускати. Аби не народ не божеволів та по психіатрах не волочився!

— Стефо! — він почухав потилицю. — Впевнена?  Мені не шкода номер. Шкода тебе! Воно страшенно вредне і розбещене хлопчисько! 

— Може то від нелюбові? — видала я те, до чого сама додумалася.

— Дорослішаєш, Стефо! Приємно бачити, що мій біологічний виховав не таку вже і погану доньку. Одначе, маленький нюанс. Не брат я тобі. Так вже вийшло! Матері своєї запитай. 

От воно що! Де та щирість і ділася! Надійчуківська чепурність та інтелігентність має звичай закінчуватися повним лайном! 

Як я допустила, що може бути інакше!

— Маєте ще щось сказати, Олександре Геннадійовичу?

— Ні, Стефо. Зайдемо з Анею в неділю.

— Я не варта Ваших зусиль. — кинула не братові на прощання.

Я закрила очі й відвернула лице до стіни. 

З мене достатньо! 

Він постояв ще мить, а потім вийшов.

Через годину я побачила бажане. На тумбі був залишений папірець із цифрами.