Запис дев'ятнадцятий

Олександр Геннадійович чекав моєї відповіді терпляче. Закрив вікно. З паперового пакету дістав термос. Сполоснув  чашку і набулькав чаю. Той аромат лоскотав ніздрі. Вони з Омеляном ще ті Поганчики. Один знає як зробити так, щоб хотілося вмерти, а другий — як  мотивувати серед лайна жити. І все мені Надійчуківська братія ті бажання чимось ароматним приправляють: прізвисько веселе, зефірки смачні, круасани, обійми на комариній стороні, тепло,  щирість, чай, лікарські жарти розмови. Настав час правди надійчуківської.

Мурахами по жилах розповзався страх. Після цього я вже не буду маленькою життєрадісною Стефонькою. Навіть Стефи може не лишитися. 

Саша знову зашарудів пакетом. Дістав звідти смаколики. Такі ж свіженькі і пухкі, як тиждень назад мені нагріб Омелян.

Сімейна любов до випічки й зефіру чи що?

— А давайте про стародавні часи. — ляпнула Галюсиною фразою (щоб Галі добре велося! Ніяк не можу без її науки!). Нарешті визначилася в якому порядку слухати життєві історії.

— А ти чайок попий,— турбується психіатр. Правильно робить. Вірний метод дахотримання.

— Не люблю кип'яток пити. Хай охолоне трохи.

— Окей.  Добре. Хм… Омелян мені коротко розповів, що там мати накричала у твої вуха. Вона добра артистка. Ти там надумала, напевно, на своїх Бог-зна чого! Діло з нашими батьками таке. Моя мама була викладачкою у твого тата. Молода амбітна аспірантка встигла до того  доленосного знайомства зробити дві речі: вийти заміж за  підстаркуватого декана фізико-математичного факультету і отримати славнозвісне прізвище Надійчук та вийти на захист кандидатської дисертації з подальшим можливим отриманням у відомство кафедру.  Мої дід і баба по маминій лінії були партійними. Такі часи були. Вони змінювалися. Відношення до партійних — теж. Були люди, яким дуже хотілося посунути діда з насидженого владного і академічного крісла. На щастя їм і на зло дідові з'явився Ванілов Гєна з Луганська. Він був згусток всього неправильного й забороненого. А чорні кучері — окрема материна любов. Молодий пацанчик швидко захопив її увагу. Вона цілий рік опиралася настійливому залицяльнику. А потім здалася. Таємна любов вилилася в доволі симпатичний наслідок, який ти бачиш перед собою.  Але Гєнка був ще тим пройдисвітом. Він не тримався науки, любив компанії, музику та п'янки. Його витурили з університету за систематичні пропуски і завал сесії. Декан був підстаркуватий, але не сліпий.   Бачив, яку біду в університет принесло. Оскільки він завдяки дідові просунувся, то не хотів розголосу. Посада не муляла. От і погодився прийняти чужу дитину.

Мама зі слізьми просилася в свого Геннадія Васильовича, аби той відпустив її до пройдисвіта Гєнки. Такого збігу ще треба в Бога випросити! Васильович був занадто мудрим, щоб не дати їй наробити дурниць.

Мій біологічний батько мотався по всіх кутках колишнього СРСР. Дивуюся за які заслуги він в університет вперся!

Олександр Геннадійович замовк. Видно до мого батька поваги в нього рівно стільки, скільки в тому «біологічний».

Я попросила чаю. І смаколика. Аж два.

Припрошувала Олександра пригоститися. Він відмовився. 

— Чому мовчите? Це ж не вся оповідь…

— Не вся… В всього може бути багато. Трохи пропустимо нюанси. Коли мені було шість, помер батько. Від раку горла. Мати довго не сумувала і через два роки вийшла заміж за одного начальника. Це і є батько Омеляна. Вітчим був ще тим злобиськом. Мати від нього не раз втікала до своїх батьків. Розірвала шлюб, коли Омелянові було близько року.  Десь тоді вона знову перетнулася з коханням свого життя. Почуття загорілися з новою силою ( Саша добрий казкар! Не переслухаєш!). 

Але дід з бабою не хотіли того пройдисвіта. Та і Омелян був такою голосною і шкідливою дитиною, що ніяка нянька його не витримувала. А Гєнка, на жаль, не міг і себе протягти.  Не те, що нас. Тоді я зненавидів матір. Бо хоч яка розумна не була, вибрала для синів недостойних кандидатів для батьківства.

Мама не хотіла жити в бідності. Штурхала Гєнку шукати добрий заробіток, тоді вона і погодиться з ним жити. Той не мав ні стабільної роботи, ні свого житла.

Гєнка псіханув. Де його носило наступні сім років ми не знали. Виявилося, що він одружився і виховує доньку. В розгільдяя Генки було все добре завдяки колишній однокурсниці Ярині. Тиха, ощадна і хазяйновита Ярина змогла зробити з Ванілова достойного  поваги чоловіка.  Її батьки підтримали молоду сім'ю. Бізнес допомогли започаткувати, хату купили в Березному, продавши квартиру у Рівному. Самі в село під обласним центром перебралися.

А в матері життя летіло котам під хвіст. От за те і зненавиділа вона  Ярину Котигорошко і вирішила забрати своє.  Ми жили своїм життям, а вона — відвоювала  Ванілова. Якщо мною займався  в ранньому віці Геннадій Васильович та дід, то Омелька взагалі кинули на самого себе. Я не був йому нянькою. І шкодую. Він ріс перекотиполем і терном. Коли мені дійшло взятися за свого брата, Омелян уже не піддавався контролю!

— І він робив на зло всім і собі?

— Щось таке…

— А він справді був трохи того… патлатий і дівах багато мав?

Саша дивився з жалем. Не хотів про таку сторону Омелька говорити, але мусив щось мені відповісти. 

Саша видав фразу, яку я всіма фібрами душі не хотіла чути:

— Неспроста він Поганчик, Стефо.