Запис сімнадцятий

Ванілька продовжувала ламатися  всередині.

Тітоньки роз'їхалися, ще в п'ятницю ввечері. Я зосталася зі своїми гризотами і жалями наодинці.

Нащо я нагадила Мудрагелькові у душу? То ж п'яне було! Омелько-дурник! От чого не було почекати поки виспиться й протверезіє, а тоді про колишніх і теперішніх балакати? Я наломала дров у відносинах і себе зламала.

В суботу мені повідомили рішення щодо операції. Робитимуть у вівторок, бо пластини прийдуть лиш у понеділок після обіду. Лікар чи жартував, чи дорікав: «Додумалася перед вихідними з вікна стрибати! Хто ж тебе в неділю мався складати?»

Я плакала. Над власною дурістю. Всі ж думали, що мені дуже болить. Поїли мене водою, заспокоювали знеболювальним.

Ввечері до мене нарешті пустили Галю.

Відмінниця навіть не питала що сталося. Вона розв'язала задачку доволі швидко.

— Ти таки його знайшла тоді? — запитала, коли ми лишилися удвох.

— Знайшла…

— Що воно зробило аби ти у вікно викинулася?

— То я від батьківського колупання.

— Значить було за що! Де прокололася? З Мудрагельком застали?

— Ні… Лише мама його труси знайшла!

Я розповіла Галі правду, приховавши лише факт, що зрівняла себе з моєю незрівнянною подругою.  Може і неправильно вчинила, але мене тисло всередині через Омелька.

Галя і плакала, і сміялася, і знову плакала.

— Ну ти і подарунок мені зробила! — видала після моїх оповідок Галя. — Сльозами горю не допоможеш! Обломно, що ти так  ось страждаєш через того засранця. Радію лиш одному — ти його вчасно відшила!  

— Галю! Мені треба з ним поговорити! Будь ласка, поможи мені! 

— І не проси! Лежиш в травматологічному через нього, то хочеш ще й в кардіологічне перекочувати? Чи одразу в акушерсько-гінекологічне?

— Ти ж мені подруга! — б'ю на сердечне.

— Я затупила, лишивши тебе без нагляду. Тепер будемо тебе охороняти.

— Ще хтось хоче мене стерегти?

— Вся наша зграя! Ми ж усі за тебе, Стефо! А ти нас відкинула! Ось на п'яту підтягнуться Оленка і Богданко. 

***

В неділю до мене як на паломництво прийшло чуть не півкласу. Навіть класна керівничка. Нанесли добра та квітів, мов на похорони. Якось не по собі було від такої уваги.

Всі розважали мене, казали добрі слова, підбадьорювали перед операцією, запевняючи, що молодий організм швидко відновиться. Я попросила аби мене розвернули до дверей, аби могла зустрічати всіх відвідувачів. Чесно, надіялася,  що хоч хтось додумався сказати Надійчукові про мій стан. 

Ну як так, що навіть Язикатий Хвесь навідався й квіти приніс, а мій Мудрагелько — ні. Знову трошки курнув, трошки пийнув?

Відчай змінювався злістю, злість — тривогою, тривога — розпачем. 

З батьками я  майже не говорила ці дні. Мовчки слухала, кивала головою, коли щось потребувало схвалення чи відхилення, відповідала нескладно.

В пригніченому стані мене везли на операцію. Я попросила тата тихенько, коли мама щось там з лікарем вирішувала:

— Тату! Ти ж з Надійчучкою нормально. Попроси її відпустити Омеляна до мене. Хоч на трошки! Нам поговорити треба!

— Він не повернувся тоді додому.— шептав мені на вухо тато. — Передав через Сашу, що поїхав з хлопцями на Москву.

— Надійчучка тебе не намагалася вбити?

— Ні. Лише твоя мати!

— Значить у вас все налагодиться!

Батько усміхнувся.  Я помахала йому, а потім мамі здоровою рукою. З хворим і розбитим серцем мене повезли приводити до ладу тіло, не попередивши, що попереду запланована операція для душі!