Запис пятнадцятий

Гляділи мене, та не догледіли. 

Десь близько четвертої ранку недоспіла дівка Стефанія Ванілова залізла через вікно своєї спальні аби відкрити шістнадцятилітньому хлопцеві  двері у батьківську хату.

Сварили мене, та недосварили. Цим обранцем був нелюбий матері й батькові Омелян Надійчук. 

Найцікавіше, ніхто того не бачив! Всі  дорослі розбрелися пасти чиїсь інтереси або заливати своє горе. А діти замість ворожнечі носилися  один з другим, наче з писаною торбою!

Хоча, напевно, більше таки я… 

Поки Ванілька залізши в хату, перевіряла чи хто з батьків додому приплівся і чи не ховається дивним чином в якомусь куткові Галя, Омеляна встигло двічі вирвати. Повітря в приміщенні м'яко кажучи його не потішило й змусило обблювати наш санвузол. 

Я була щаслива від такого кохання по самісінькі вуха. Щохвилини у мені вмикалася Галя і говорила: «Гони п'яницю у п'ятницю, бо не будеш молодиця, а обрюхачена дівиця!» Я переконувала себе, що не по-людськи лишати людину в біді. Вона у нас, на жаль, спільна.

Бідолаха дивився на мене винувато-сонними очима, просив шматку витерти сліди свого нещастя. Я була зла. Ненавиділа прибирати туалет з ванною, коли вони чисті. А це після гидоти мий!

Кажу сердито: 

— Іди до мене в кімнату! — махнула рукою напрямок.— Я приберу!

Прибираючи, мене теж встигло добряче сколотити.  Мусила  драяти після обох. Мудрагелькові не так совістливо буде! 

Ото мати зрадіє! Донька без нагадування та приписів красу в затишному місці навела!

Я поплелася в комору. Там сумувала коробка з татовим молодецьким одягом. Мати хотіла викинути те шмаття, але батько не дозволив. Пам'ять про його другий  і половину третього десятка років, де було місце реп-музиці, всяким побрякушкам, шкіряним штанам і джинсам з великими дирками, футболкам зі страховиськами і червоним трусам з биком!

Попорпавшись у батьковому добрі, нашукала одежину для Омелька. У смердючому від цигарок  та лайновому одязі куди ж пускати гостя на постелі товктися!

Я не встигла озвучити Мудрагелькові наказ  піти помитися (воно ж вимащене, як свинюка!),  як він вийшов в одних трусах, питаючи, де може привести себе в порядок. Ще й додає: 

— Хочу чистеньким до тебе в люлю лягти!

В мене ті одежі й з рук повипадали!  

Навіть батько ніколи так не ходив, як ото Мудрагелько постав перед моїми очима!

Бурчу:

— Ну хоч клепки вистачило труси на корінчику лишити!

— То святе його прикрити! — ой було б чим хвалитися!

— Ох, святий та Божий! — не витримую і щипаю його словом.

Він корчить гримасу. Я закипаю, як відомий на весь світ борщ!  

— Іди туди, де щойно був. Душову кабіну бачив! Там рушник на полиці лежить синій складений. Чистий! Ним витиратися! — керую хлопцем.— Не бушуй! Якщо що, прибиратимеш сам! Мити і вдягати тебе не буду! Не надійся!  Попробуєш голим вискочити чи ще щось вчудити — прихлопну як таргана!

— Стефонько!

— Ти, чудо горохове! Іди вже! 

Він пішов. Не закрилося, лихо! Замок не клацнув. Думав, цікавість мене розіпре? Ще чого! Вистачило мені роботи біля панича! Як жінка біля чоловіка бігаю!

В нього шуміла вода, а я  стояла серед вітальні, думаючи: 

«Стефо, ти серйозно в Омелька втрюрилась? Приглянься-но уважніше!» 

Хотіла, як моя Галя каже, розвинути думку, та де там! Моє чудове чудовисько вийшло замотане в рушник і сором'язливо просило хоч якусь одежину, щоб прикритися!

Батькові речі лежали розкидані, а я глипала на хлопця й не могла зрушити з місця. 

З його злегка кучерявого чуба (зачіска модна серед хлопців пішла: ззаду вибрите, а  спереду довге волосся, на яке необхідно обов'язково наляпати тонну гелю!) краплини води спадали на груди і стікали в…

О, ні! Я на нього витріщалася!

Людоньки! А якщо мама чи батько зараз вернуться?

Кричу впівголоса:

— Омельку, давай-но! Ось лахи піднімай і дуй у мою кімнату! Вдягай! І в ліжко! Лежи там тихо! Треба світло повимикати! Не дай Бог Галя знову прижене серед ночі!

Він кинувся мені під ноги збирати  розкидані одежі. Рушник злетів з легіня, як  повітряна кулька на вітрові! 

Я  знову скрикнула. 

Він рванув у кімнату. Чую, рипнуло ліжко.  Шугнула ковдра. Заховався, поганець!

Підходжу до дверей. Наказую суворо:

— Вдягнися, бо будеш голим — нам хана!

— Чого вередуєш? — питає з-за дверей хлопець і чимось шарудить. — Ти мене і цілувала, і майже голеньким бачила, а сама все покрикуєш та погрожуєш!

— А ти підтримував мене за задницю, як я лізла у вікно і  обблював мені хату! Тому мовчи! Ми зрівняли рахунок!

— Ти не така ніжна, як я думав, Ванілечко!

— Не заливай мізки гімном, то краще очі бачитимуть! Вдягнувся?

— Рученьки в рукави не лізуть, ноги…

— Не вмикай п'яного! 

Він замовк. І це добре! Я за добу  від усвідомлення закоханості, шаленства перейшла до незадоволення і роздратування.

Він акуратно відкрив двері.  Виглянув.

— Вибач! Переборщив…Йдеш спати?

— Оригінальний підкат, Омельку!   Для тебе  що, звично з дівчатами в одному ліжку спати?

— Незвично! Раз було… по п'яні.

— Ось як…

Мені зробилося в середині тісно і злісно. Відійшла від дверей. Позадкувала до дивану. Плюхнулася на подушки. Обняла великого білого лохматого ведмедя, якого мені на п'ятнадцятиліття подарувала мама.  

Зле те кохання! Чого маму судити за те, що з батьком  таким цікавим не знати з якого дива зійшлася? Чи тата, що ніяк не може відпустити Надійчучку та бігає цілуватися з нею по всіх кутках? 

Омелян вийшов.

— Стефаніє!

Не відповідала. Жаль, образа, злість на власну дурість душили мене, а сльози пропали! Інтелігент бісів! Обманював вишукано! Підкупив мякенькими словами, джентельменським поводженням. Думала, справді закохався… А воно шукало як до ліжка вскочити й ославити мене на всеньке місто! Йому вдалося!  Але і я не промах! Він мене точно запам'ятає. Бо навряд чи та діваха його так доглядала, як я!  Даю палець відкусити, що краля не бігала шукати його п'яну морду серед ночі!  А ще, валялися, напевно,  обоє в ліжкові, не задумуючись про чистоту і романтику!