Запис чотирнадцятий

Ох і затрусило мене від того «поцілувати» та «уста»!  Мудрагелько — язикате хлопчисько без правил і приписів, без царя в голові з короною на чолі, а  зі мною інтелігентний і чемний панич! Та тисячу разів міг би не лише поцілувати! Ось як притискає до себе! Все хрустить, як ванільний цукор на зубах! 

Омелян чекав відповіді.  Терпляче. Я ж глипала на нього, наче не про поцілунок просив, а заміж кликав!  Якби не те фото з дівахою, можливо і цілувалися би. По-українськи, по-французьки і може ще якось… Я хотіла й боялася цього водночас. А може він захоче більше, ніж поцілунки? А що як…

— Нам треба підрости,— відповідаю на пропозицію Мудрагелька його ж словами. Насправді,  злякалася своєї сміливості і відкритості перед Омеляном.

— Я вже виріс. — в голосі вчувається розчарування і прохання.

Не відпускає мене. Дихає бажанням поцілувати з сумішшю цигаркового диму і смердючого пійла.

— Та не корінчиком підрости, а мізками! —  якомога лагідніше наставляю хлопця словами Галі (ввімкнулася в голові її наука!), бо відчуваю, де він там великим став.

— Стефо!  Ти ж навчитися від мене хотіла.— посмілішав на мою мову Надійчук.

— На тверезу голову і на непрокурених губах будеш вчити! 

— Так нечесно! Ти мене поцілувала, а я тебе — ні!  

— Йдемо, погріємо мізки в теплі, а там видно буде хто кого поцілує! Давай-но, відліплюйся від мене! Піднімай  пледа! Ходімо!

—  А Мудрагелькові так добре! Я — тісто. Ти — ванільний цукор! Спечемо круасанчик!

— Боже, поможи мені! Що ти пив?

— Та трошки курнув, трошки пийнув! 

— От нащо ти так? — сама ось-ось заплачу від Омелянового вигляду і мови.

—  Батьки гівняні, я — засранець! А ти…Ти... чиста…  

Він-таки щось алкогольне вплив у себе. Бо яка мова в хитрого на умі, у п'яного на язиці!

 — Я так хочу бути з тобою! — признається хлопець. — З першого дня як побачив тебе!  І говорити хотів, і цілувати хотів, і любити хотів!

Напевно, це зізнання. У тому, що називають коханням. 

Я не вивчила норм правильного реагування на хлопчачу відвертість. Впала в ступор!  На зізнання варто відповісти бодай щось. А кохання в мене асоціювалося з солодким поцілунком, весіллям як у Попелюшки і «жили вони довго і щасливо»!

— Я…— запнулася. — Дякую, що розказав мені про свої почуття. 

Він схилив свою голову на моє плече. Але не цілував. Його руки не блукали по мені. 

— Ти боїшся? Зневажаєш? Такого мене...

— Радше себе… Пішли вже! Я задубла!— кажу  засовавшись в його обіймах.

— І куди ти зібралася мене вести? 

— Додому.

— Прикалуєшся?!  — відклеївся від мене неохоче. — Я до мамки своєї  ні ногою! 

— До мене додому!

— Чо? Серйозно?

— Ага!

— Твій батько порубає мене, як тісто на вареники! Підкине Надійчучці! А матір скрутить з Омелька, напевно, пельменьку! — його те пійло почало добряче розбирати.

— Слухай! Хочеш зі мною цілуватися? Кидай куриво і п'янку. А зараз топай куди сказала! І мамці своїй ні чичирк! А від своїх я тебе прикрию! 

— Ти така хоробра!

Дивлюсь на мого  трішки п’яненького  Мудрагеля. Галя би сказала: «Знайшла дурня на сраку». Моя перчена подруга, як  її мама не чує, сипле такими перлами, що до землі прибиває. 

— Хватить базарити! — знову Галюсина фраза в нагоді стає .

Починаю сердитися.  І не покинеш його тут, і п'яне варакузіння ніяк не нагадує принца і романтичний вечір. Це радше  з опери «Поганець і  дурепа». Ненавиджу п'яниць! Ненавиджу курців!  Мудрагелька придушу, як буде таким балуватися! Навіть якщо його дівчиною не буду! 

— Хочеш — ідеш зі мною в мою теплу люлю…— вирішила пришантажувати Омелька. — Ні? Окей,  затягну тебе до нарколога, щоб дурість вивів і заодно до психіатра, щоб клепки поставив на місце. Дорогу знаю!

— Не сварися, моя солодка! 

Слова, як пісня ллються.

— Давай руку! — ледве не наказую.

— А я з тобою буду спати в одній теплій люлі! — бачу Мудрагелько намірився на всеньке місто розспіватися про наші пригоди і мої накази йому до одного місця!

— Не мели дурниць! Завтра соромно буде! — говорю як Галя, а вчиняю як трієчниця Ванілова, тягнучи не бойфренда, і навіть не друга  до себе додому. — Мовчи! Бо погубимо нас обох!

***

Він ішов мовчки. Моє лихе око (не знаю чи він вмітив у темряві), було готове спопелити хлопця! Я все розумію: стрес і до стресу! Але я ж не пішла напиватися, як остання свиня! Ми з Галкою проявили чудеса розважності й тверезості. Ой, вибачте! Перше не про мене!

Я  підбадьорювала себе і картала одночасно. Галя мене попереджала. Галя мене просила. Галя мені показала, що Омелько не простий хлопець і любить побавитися в дорослого і крутого.

Надійчук тихенько застогнав:

— Стефонько! Як же мені добре з тобою! І як мені погано! Скрізь…

— То проблюйся!

— Стефонько, яка ж ти зла до мене стала!

— Зла? 

Мене реально зачепили його слова. Я вночі приперлася, бо місця не знаходила через нього. А воно сиділо на бережку, цмулило цигарки і сьорбало каку з бляшанки! 

Ну от хто він? Засранець по життю чи ситуація його зломала? 

— Слухай! — почала я і осіклася. Омелянові справді погано. Обіцяла тепло, розгарячила обіймами, а тепер за моє добро вимагаю слухати моралі. Справжнісінька Галя! 

Він стиснув мою руку. За мить послабив захват.  Відчула, як Омелян знову перетворюється на злегка меланхолійного інтелігента. Мовчав. Чекав чергової порції настанов.

— Через вікно лізти будемо. Тихо. Вмієш?

Він ствердно хитнув головою.  Хоробриться, а самому зовсім кепсько!

Я більше не знала, що йому сказати.

Напередодні шістнадцятиліття Ванілька зробила такі речі, про які думаєш всі наступні роки..