Запис тринадцятий

Після годинного вмовляння, Галя таки підломала мою рішучість. Вклавши в ліжко дурнувату подружку вона, почала говорити речі, про які я навіть подумати не могла.

— Мені треба поспати. Вранці краще до школи піду, а не тебе сторожуватиму. Ти ж знаєш, яка Данута чорнорота!  А вона перша свою морду висунула на ваші сімейні страсті.  Боюсь буде мені солити і про тебе нісенітниці нести! Та і Богданкові не щастить з вибором дівчат. Не на тих дивиться! Я не хочу впустити можливість захищаючи тебе, стати ближе йому.  А тобі раджу прошерстити інтернет, переглянути соціальні мережі та зібрати досьє на  Надійчука, перш ніж його корінчика до себе пускати!

— Я не пускала!

— Окей, окей! І ще: поговори з мамою про це все! 

— Галюнь, ти щось вчула?

— Особисте життя Ванілових-старших не моя справа. А от відвести подругу від пройдисвіта — діло честі.

— Галю, ну не томи! Кажи, що там знаєш! Поки я допедраю твою науку, з розуму зійду! Ти ж цього не хочеш!

Галя дістає телефон. Щось там жмакає і тицяє мені під ніс.

— Це твій Мудрагелько.  Дивись який він і з ким…

Я округлила баньки, побачивши   чорне патлате чудо в шкіряних штанях, футболці з чудовиськами, купою ланцюгів, ремінців, нафарбованими чорним лаком  нігтями, яке сиділо на мотоциклі і трубило якусь гидоту із зіжмаканої бляшанки! 

— Це хто?

— Божечки! Дивись уважніше!

Я дивилася і не вірила! Це був хтось схожий на Омеляна…

— Ні… Не може бути!

— А ось твій красень зі своїми дружками на лавочці сидять. Він другий справа. Тут вже підстрижений і не такий нацяцькований.  Правда ж він!

— Він…— викрикнула я і застигла.

Моє кохання зібралося розбитися в друзки, бо там на фотографії якась діваха осідлала його і закинула голову назад, наче її током вшкварнуло!

— З…звідки в тебе це? 

— Хм…

Галя закотила очі. Думала чи казати.

— Богданко компромат на Надійчука нагріб.— видала нарешті.

— Бачу ви з ним непогано поладнали!

— Тобі на користь, Стефо!  А тепер, давай, під ковдру і закривай очі! Завтра все обміркуєш! А сьогодні спи…

Я не мала сили чинити спротив. Виявилася дитям проти навіть тієї ж Галі. Я нічого не тямила в любовних іграх і закоханих веселощах, тим більше в тому, як відсунути суперників на другий план чи розгромити ворогів, кооперуючись з вчорашніми недругами, некоханими…

— Добре, Галю! Ти права! Я втомилася! 

— Надіюсь не  на відчипняк кажеш!

— Моя голова нічого не варить. Я  хочу спати! Я нікуди не піду… Де ж я його знайду?  Та і чи треба…

— Чудово.  Нарешті ти заспокоїлася. 

— Ти теж іди додому! Бо і твоя мама може казна що подумати. А завтра приходь. Відсвяткуємо твоє день народження…

Галя подивилася на мене з жалем і підозрою, намагаючись визначити чи я справжня ідіотина чи паростки здорового глузду витикнулися. Я ж була змучена аби брехати, але достатньо хитра аби спровадити надмірну піклувальницю.

Галя по-сестринськи обняла мене. Я злізла її провести. У вхідних дверях Галя ще раз глянула на мене:

— Стефо! Ти — щира і наївна дівчина. Я не хочу, щоб цей приблуда зробив тобі нестерпно боляче. Забула, як я в тринадцять  закохалася в санаторії у Кольку з Дубровиці, а потім страждала після першого поцілунку з Фрістайлером.  Він просто побився об заклад, що «вчену корову в губи чмокне». От і тебе  дурна любов  під назвою «Мудрагелько» у тім'ячко клюкнула і мізки розтовкла.

— Ну все, Галюню! Досить! Я все зрозуміла! Завтра з мамою поговорю, що там між нею і батьком трапилося і за науку візьмуся. Ти ж мені допоможеш?

Галя аж розцвіла. 

— Звісно! Ми — подруги.

***

Іноді для всепоглинаючого щастя потрібно дві речі: тиша та відсутність Галі.

Я вимкнула скрізь світло, подивилась крадькома в усі вікна чи не надумала  подруга мене стерегти, бо всі раптом подуріли через Надійчучку! 

Я не вірила тепер нікому, навіть Галюсиним благим намірам. Виясню все сама і про  батькові походеньки,  і про навіжену Цабиху, яка хотіла звести рахунки з мамою, і про Омеляна, який чи то шукає чи ні слави корінчикові. 

Годинник бамкнув чверть після третьої. 

Стефа Ванілова втратила страх, сором і все на світі, бо вирішила перевірити свою інтуїцію. Та їй кричала, що Омелян не гріється в теплому ліжечку і не бухає з друзяками. Він десь в спокійному місці один переживає свої сімейні проблеми. 

Він там…Комарина сторона, кущ номер…

Я схопилася. Нацупила ще одні штани, в коридорі стягнула з вішака батькову вітровку, вскочила у свою куртку. З полиці дістала плед, яким любила вкривати ноги, коли сиділа на тапчанчику надворі. Згадала про шапку, ледве знайшла таку в шухляді. Завбачливо взула черевики. 

Він буде там. Якщо ні, то я справді дубіна: не тямлю ні в коханні, ні в житті.

Наївне рішуче дівча вискочило через вікно в город. Прокралося в ранковому тумані до дирки  в заборі. Пролізло до діда Юри в садок. Через нього  навпростець до комариної сторони.

Омелян був там. Сидів навпочіпки, випускав дим від не знати якої за ніч цигарки, в лівій руці стискав бляшанку від якоїсь гидоти.

Справжній. Не інтелігентно награний.

Задуманий, засмучений. 

І як тут не заплакати! Стільки часу на Галю витратити, коли він тут мерзне в самоті!

— Пробач! — кинулася до нього. — Пробач! Тримай куртку! Давай, піднімайся! Ось плед! Давай! Ходи зі мною! Мій Мудрагельку!

Він не очікував. Ні мене, ні ванількових емоцій. Цигарка випала з рота. Бляшанка викотилася з руки. 

— Стефаніє! Моя Ванілька! 

Він піднявся. Дивився на божевільне дівча, яке приперлося  ради нього серед ночі у  кущі і…заплакав. 

Омелян то закривав лице, то витирав сльози. Я підійшла. Накинула на плечі хлопця татову одежину. 

— Давай отак руки! Одну сюди, другу ось так! 

Він слухався, наче мале дитя. А я…

Я витерла своєю рукою хлопчачі сльози.

— Ось ще і плед! Ну ж бо…Ти такий холодний!

Я допомогла йому закрутитися в тепло.