Запис одинадцятий

Скандал на всю вулицю затих в темряві нового дня.  Дорослі десь зникли, розповзлися хто куди. Батько нікого  не слухав й поперся за Надійчучкою, яка сипала прокльони в мій з мамою бік.  В злих словах відкрилася гірка напівправда. Мама, словами  Цабихи, теж  пройшла стадії Чучки і Сучки, відбивши мого тата у Надійчучки.  Дивувало лиш,чому він залишив свою дружину і сина, зійшовся з моєї мамою, стільки років прожив з нами, бігаючи до колишньої! Ця головоломка ніяк не складалася в щось розумне і логічне…

З математикою в мене було туго.  З розумінням тонкощів людської поведінки  теж. Я дівка до роботи, а не до науки. На жаль, і  деякі уроки життя я засвоювала поверхнево…У веселому психіатрові я ніяк не впізнала зведеного брата!  Навіть по-батькові  лікаря мене не знітило!  Ваніловський абсурд з їхніми страстями-мордастями, як казала моя Галя (коли її мама не чула!), це те, що труси замість шапки на голову вдягаєш! 

Мені здавалося, що крім трусів на голову, мені ще й какашок на неї щедро насипали. 

Мало того, що колишні і теперішні розбиралися, яке кого майбутнє чекає, а Ванільку заперли в дім зі словами: «Ти під домашнім арештом! Попробуй тільки вийди! Ніякого Надійчука! Потім все пояснимо!», 

хто мене мав стерегти — не зрозуміло! 

Мати спочатку проклинала Цабиху на кріслі у вітальні. Потім вони  з Галкіною мамкою перебралися в кухню. За тим, посумували над важкою жіночою долею в коридорі і надворі. Через годину голосів побільшало і вони віддалилися в сторону петруківської хати. Мама пішла з сусідками випити  петруківської  вишневої наливки із домашнім самогоном і відпустити гризоти. В кожної з них були сутички  з  Чучками і Сучками і розбірки з Шолудивими Псами (ласкава назва для їхніх благовірних!). 

Зазвичай моя квітонька рідко випивала, тим більше із сусідками, які тебе одному кінці  вулиці хвалять, а на іншому — ганять. До дурної п’янки маму доводили лиш розмови про Надійчучку.

Може і собі тяпнути чогось міцнішого? Кави, наприклад. Батьки  не дозволяли мені ароматного ранкового трунку.  Казали, що не варто на каву сідати дитині…

Ще вчора зранку у мене була сім'я. Майже зразкова. Сьогодні я самотиною залишилася у порожньому домі. 

Тисло всередині. Пекли думки. Боліло серце. Воно, вічний суперник розуму (в якійсь книжці сама прочитала!),  попри все,  рвалося до Мудрагелька: в очі сірі подивитися, чуприну русяву розкуйовдити. Мріяло зрадливисько аби дівка постояла з Омельком ще раз,  будучи загорнутою в поли його куртки!  

Я дивилася у вікно, за яким на темносиньому полотні хтось щедро розсипав зорі. Згадалося, як Мудрагелько  тицяв пальцем у небо, показуючи де Марс із Венерою заховалися та розказуючи небилиці, чому місяць інколи схожий на череп. 

Де тепер Омелян? Куди ж він зник? Чи  йти його шукати? Чи дозволив би? Як нам далі бути з нами і батьками?

Я змучила бідолашні мізки всілякими запитаннями. Злилася на своїх батьків, сусідів і на власну дурість. Дорослі прекрасно розбираються зі своїми проблемами без дітей, але дітям не байдужі батьки… 

Я намагалася не винуватити себе за те, що за матір'ю не вмітила, куди подався мій Мудрагелько. З мамою ми разом п'ятнадцять років плюс дев'ять місяців я в її утробі, а з Омеляном — один вечір!

Розум — штука хороша. В голові пробігали доволі правильні думки. Так належало міркувати хорошій і розсудливій дитині. Так мене вчила Галя. Я завжди прислуховувалася до міркувань моєї не по роках кмітливої та розважливої подруги. 

Тільки от після вечора з Мудрагельком у Ванільці  прокинулося щось нове й шалене. Воно кричало всіма зрозумілими способами про необхідність  шукати мого Надійчука, поки той не наробив дурниць.

Хлопці вже давно смалили самокрутки-цигарки по шкільних закутках і вміли діставати самогону. Омелян ніби не дуже до того був. Але хто-зна чи не виб'є хлопцеві клепки сьогоднішня пригода.

Телефон засвітився  повідомленням. Від Галі.

«Не здумай із хати чкурнути і Омелька шукати. Він — ходяча біда. Твоя  мамка у нас заснула.  Будь на її стороні і буде тобі щастя!»

Відписую: 

«Ок. Але взнай мені номер Омельковий! Please!»

Наступне голосовим відправляю:

«Ну, будь ласка! Ти ж все можеш дістати!»

Галя, напевно, довго думала, що відписати своїй по вуха дурній подружці.

«Якщо ти сама не взяла, то чого мене просиш?»

«Не договорили…»

Подруга знову довго підбирає слова для повідомлення.

«Я за тебе, Стефо, але проти нього! Може він з тобою грається, щоб помститися своїй матері і твоєму батькові, а ти купилася!  Не пори гарячки! Я завтра за тобою пригляну. Мами просили!»

Боженько! Галюся мені нянькою буде!

Раніше я раділа можливості прогуляти школу і цілісінький день теревеніти з Галею. Тепер мене дратувала така гіперопіка!

Раптом зрозуміла, чим мені так запав у душу Надійчук. Він мене робив сміливішою, дорослішою. Він відкрив Стефі її нові грані. З ним я мусила приймати рішення не оглядаючись на Галю. Він виводив мене з тіні людських приписів, пересудів і подружкової вченості. Це справді початок.

Але чи не початок це мого кінця? На питання потрібно знайти відповідь. А для цього мені конче потрібен Мудрагелько. І я таки його поцілую,  якою б не була ціна. Навіть якщо він таким чином мене надумав обманути я хочу аби він мене запам'ятав назавжди!