Запис дев'ятий

Нам треба підрости.  Він так казав. А сам взяв відсунув мене від себе, скинув куртку, наказавши: 

— Держи! Відвернися!

Я не розуміла, що йому зробилося. Парко стало чи справді цілуватися надумав? З того страху язик молов всілякі дурниці:

— Втікати збираєшся? — питаю.

— Роздягатися! — відповідає блискавично.

— Ти ж казав…

Тисячі думок шугнуло в голові за секунду, але ні однієї путньої.

— Дурненька ти! Як не соромишся хлопчачого голого тіла, то дивися. Перша будеш!

І тут він вчудив! 

Здер із себе футболку. Кинувся закручувати в ту чорну шматку мої покусані комарами ноги.

Я з того дива на нього джинсовку впустила зі словами:

— Прикрийся!

Він як зірветься на ноги,  хап куртку  і до корінчика прикладає!

Я відскочила від нього, як підстрельнутий заєць!

Якби Галя таке побачила, то кричала би: «Цирк, а не люди!». Добре, що вона не бачила. Батьки не бачили.

— То цілуватися не можна, а таке витворяти — не гріх? — знову мелю дурниці, бо починає доходити до мізків, що наше обнімання могло до серйозних наслідків призвести.

— Якщо до гріхів діло дійшло, то ми повстали проти всього світу! 

Мудрагелько голий до пояса, вдягає мене, обкусану і замерзлу,  в свою куртку.

— Омеляне! Ну що ти робиш?  Ти — ненормальний? Мати сваритиме, батько битиме!

— У тебе так?

— Ні, а в тебе?

— По-всякому. Я вмію за себе постояти!

—  Воно видно…

— Суперник сьогоднішній — людина військова.

Значить, не Богданко його так розфарбував. Може і  на тілі є сліди того суперника, але в темряві хіба розгледиш?

—  Де ти лазиш і з ким справи маєш?— питаю з жалем. Непоганий хлопець мій Мудрагелько. Кмітливий. Уважний. Незвичний.

— Лажу з тобою в хащах і кормлю комарів. І справи в мене не прості, а ванількові.

Ну от і приїхали!  Знову радіо «Тріпло» увімкнув.

— Ти знаєш про що я і відморожуєшся!

— Ванілько! Я не хочу про це говорити! Не сьогодні…

Отже, в Мудрагелька з Чучкою відносини припорчені.  Впевнена, побився через це з якимось Цабе.

Омелько перебиває моє внутрішнє філософствування:

— В тебе  хіба немає на укуси комах алергії?

За ним я забула все. Втратила лік часові. Розгубила клепки здорового глузду разом з батьківськими напученнями. 

Я зв'язалася з Надійчуком. Мене раптом зацікавив він настільки, що його проблеми й радощі хотілося дізнатися, посміятися з ним, чимось допомогти. І відв’язуватися не хотілося зовсім.

— Є. — відповідаю і одразу попереджаю.—Тільки не треба до трусів роздягатися! Справді! До речі,  «вісімнадцять хвилин» було годину тому. Як не знайдуть мене у Галі, то…

 Я приготувалася малювати перед хлопцем картини Страшного суду.

— То знайдуть із Надійчуком!

— Боже! Ти так спокійно про це кажеш!

— Кажуть, мудрагельків Сам Господь цілує в маківку і виводить із складнощів!

— Твої слова Господеві у вуха.

— Ходи вже, Сперечалко!

Нове прізвисько мені начепив. Ванілька таки краще й ніжніше.

— В твоїй футболці я йтиму до ранку.

— То вимудруй щось краще!

Я і вимудрувала. Змусила його забрати свої лахи, одягнутися по-людськи і бігти.

Він теж був неслабо покусаний. Не сперечався. Послухався.

Комарі не очікували такої підстави. Поки вони вирішували чи кинутися  навздогін, ми стояли під моєю хвірткою.

З хати було чути, що батьки вийшли на нецивілізований  рівень розмови. Хтось маминим голосом ричав:

— Дістав уже  зі своєю Сучкою! Хочеш бути  з нею — можеш котитися на всі чотири сторони!

Батьковим голосом хтось гримів:

— Ти ще голосніше покричи! Хай всі знають!

— А що тут знати?— не спинялася мати.— Всі давно знають про тебе і Надійчучку! Тільки я, як дура, закривала очі на це ради сім'ї!

— Ти сама так хотіла! Не винуй мене!

—  Не винуватити? Я дура, а ти — святий?

— Ярино!

— Що, Ярино? 

— Не заводься! Я просто підтримую її в складний для неї час!

— Та ти що? Вона — начальниця! Черговий чоловік — не остання людина в лісництві, теперішній офіційний коханець — сам знаєш хто, не є велика таїна. Сина психіатром і наркологом влаштувала в поліклініку. Малого в ліцей вперла, хоч там місця в математичному класі не було! Така бідолашка! Все є, лиш мого чоловіка для повного щастя бракує!

— Тебе просто заносить! Паранойя! 

— Мене би не заносило, якби тебе  постійно не носило до твоєї колишньої!

— Ти сильніше порепетуй, хай Стефа почує!

— Про Стефу згадав! А коли з Надійчучкою цілувався про що думав?

І  тут батьки в один голос скрикнули:

— А де Стефа?