Ванілька

Розділ восьмий

— Стефо, йди прогуляйся трохи. Подихай свіжим повітрям! — тато говорив лагідно, однак дивився на мене так, що і дурному було зрозуміло: «На вихід. Дорослі розмови».

— Ніякого Надійчука! Чула?

— Так, мамо.

— Не лазь ніде, в Галі годинку побудь. Ми до того часу все вирішимо!

Батьки не часто сварилися. Зазвичай мама не вищала, батько не доказував свою правоту з піною на губах або кулаками. Вони говорили. Довго. Коли я була маленька — відправляли в свою кімнату погратися або садили за мультики. Зробившись підлітком, правилом стало дихати свіжим повітрям, коли мама з татом сперечалися. Таке не часто і траплялося.

В основному, сварилися через одне і те ж.

В дитинстві не розуміла, чому батьки довго говорили за Чучку. Вважала дивним сердитися на чукчів. Анекдоти про них були завжди дотепними! Коли мені стукнуло десять, батьки вже не сварилися за Чучку. Зрідка говорили про якусь Сучку. І тоді мені здавалося, що тато хотів мати собаку, а мама була проти. В тринадцять років, мене Оленка Змієва просвітила, що таке Чучка і Сучка. Її тато спочатку ходив до Чучки, а потім розлучився з її мамою через Сучку.

В моїх, напевно, серйозніше, раз аж до Надійчучки справи докотилися. І серце мені підказувало, що в батьків справи зовсім кепські. Мама вжила слово «знову».

Звісно, в п'ятнадцять я вже знала, що означає табуйоване слово на чотири букви, хто і як ним займається і звідки беруться діти. Завдяки Свєті-просвєті, всі знали чиї тати ходять наліво і чиї мами опустилися до розряду Чучки. Свєткіна мама торгувала, як і мій тато, на базарі. Тільки от лахи та взувачка — прибутковіша справа. Хоча, здається, їй більше платили за плітки, ніж за все інше.

Про Омелянових батьків інформації було мало. Вірніше, що мама точно є і ніби-то вона великою начальницею десь в області була, а тепер тут буде в районному відділі освіти керувати. Хто там тато лишалося таїною.

Мене не надто цікавив Надійчук до того часу, поки не став Мудрагельком. Там, на стадіоні, я глянула в хлопчачі сірі з бісинками очі… Відтоді пропала дівка.

За маму, мою квітоньку, трохи переживала. Батько був надзвичайно адекватною людиною в плані сварок. Не всі чоловіки володіли таким тактом у вирішенні сімейних конфліктів. Мама теж лишалася доволі зібраною, коли справа торкалася Чучки і Сучки. А от як у них з Надійчучкою вийде — лиш Богові було відомо.

Найбільше мене хвилював мій Мудрагелько.

Може його око, губа та гуля на лобі не від Богдана. Може ж таке бути, що захищав свою маму від лихої мови? А може там «Таїна» не святий? Чи мій батько, захищаючи Чучку вмазав по пискові? Найменше чого хотілося аби останнє було правдою.

До Галі я не пішла. Хай вчить свої уроки та грає на скрипці!

Вечірні сутінки чіплялися за дерева і повзли освіжити своє довге бузкове волосся у маленькому озерці, над яким тягнулися маленькі вулички та провулки. На нашому боці панували хащі. В них свої домівки мали комарі та мошки. На протилежній стороні дядько Іванчик (прізвище таке в людини!) окультурив місцину, аби рибалити.

На рибацькій стороні сиділи дід Василь та Дід Юхим. Намагалися вловити якогось карасика чи верховоду. Біля них товклися діти. Ті мріяли про велику рибу, але були готові вдовольнитися і жабами.

Діди. А у них все гарно, спокійно. Життя прожили, Чучок і Сучок пройшли. Мирилися зі своїми бабами, гляділи внуків. А мої переживуть?

Я гризлася тими думками, доки хтось не ляснув мене по спині.

— Убив двох залицяльників!

І Мудрагелько замість привітання показав мені комарине місиво.

— Яка кака! — на комашині кишки було гидко дивитися.

— Не те слово! — Омелько витер руки об свої широкі спортивні штани.— Чого ходиш так пізно в шортах комарів годувати?

Мій Мудрагелько виявляється вміє нормально говорити. Звикла, що прізвиська роздає, дражниться і жарти розкидає.

— Треба дихати вечірнім повітрям.

— Лікарі приписали?

— Батьки.

Зітхнув Омелько тяжко. Скинув свою джинсову куртку й на мене нацупив.

— Вдягай. Так треба.

Боялася дивитися на нього.

— Так дівчата й закохуються в хлопців. — бубню собі під ніс.

Насправді, йому я була страшенно рада. І куртці теж.

Галя вирахувала правильно. Втюрило мене в Омелька. І чим мені він сподобався, сама себе питала, а відповіді не мала.

— Таке вже траплялося з тобою?

Знову лукавий його за язик тягне.

— Ні, не траплялося. Куртки джинсової шкодували.

Омелько відійшов, глянув і підняв великий палець правої руки догори.

— Тобі пасує…

Я тоді засміялася. Чудний той Омелько…

Раптом мені дзенькнуло в голові: «Ніякого Надійчука!». Я здригнулася. Мама за смаколики розійшлася. Що ж буде, як його куртку побачить?

Надумала скинути і йому віддати.

— Ванілько! Не мудруй! — зупинив він мої поривання. — Ти зовсім змерзла! Вибач, штани не дам, бо як в трусах по місту йтиму, то справді говоритимуть, що слави для корінчика шукаю. Давай додому проведу!

— Ні. Мені ще вісімнадцять хвилин гуляти.

— Хе? Серйозно?

Я хитнула головою.

— Предки сваряться?

Знову ствердно хитнула.

— Я теж…— мовив тихенько Мудрагелько.

— ???

— Вечірнім повітрям дихаю.

— Твої не миряться?

— Там чорт ногу зломає і око втратить.

Ми стояли і говорили. Як давні друзі.

Він мерз і відганяв від себе комарів. Кумедний такий здоровань порівняно з крихітною мною.