Запис сьомий

Я з того «Мудрагелько» прозріла.

Перед Галею співала пісні, що нічого такого і не думала. Моя відмінниця тільки підспівувала «ага-ага», а потім сказала мені таке:

— Ванілько, послухай! Тільки не в нього! Воно ж з Хвеськом одного поля ягода. Штанці мочити через їхні дурниці? Давай, як каже моя мамця: в університет. Там і студентське життя, там і з хлопчиками можна почати зустрічатися.

— Добре, — кажу я аби відчепилася з питаннями про Мудрагелька. — А як же Богданко?

— В нього є час подумати. Цей рочок. Якщо не побачить красу моєї душі, то хай котиться лісом. Наступний рік я присвячу коханому ЗНО і вступлю до Острозької академії.

— От тепер впізнаю мою Галюсю, а не…— ще б трішки і вихопилося «якийсь пиріжок з кислою капусточкою».

— Е?

— Ну, ти була кольору стиглого бурячка.

— Стефко! Не водися і не гризися з тим Омельком.  Він тобі не пара. Погано на тебе впливає саме лиш його ім'я.

— Тоді годі про нього.

Галя ствердно хитнула головою і ми транділи про домашку і зміни в шкільних закоханих парочок. 

Я глянула на годинник.  Чверть на сьому. Вже пора моїм додому повернутися. Не було жодного. Галюся тепло попрощавшись, посунула додому вчити уроки. Я вирішила здивувати своїх і напекти дерунів.

Через півгодини рипнули двері. В хату тихенько зайшла мама. Тато дуже шумний. Завжди грюкав дверима, брязкав ключами та басував, питаючи, хто в домі є.

Мама цокнула каблучками, ставлячи свої туфлики на взуттєву поличку.

Запах дерунів дійшов її носика:

— Стефо, ти смажиш картопляні млинчики.

— Ага, — озиваюся з кухні.

— Галя прийде на вечірні посиденьки?

— Галя вже приходила. Ведмежі вушка мені принесла. І домашку…

— Галюся така розумниця. Її мама хоче, щоб вона на документознавство та інформаційну діяльність в Острозьку академію  поступала  А ти що думаєш? Ким хочеш бути?

— Мам, ти так з ходу запитуєш…Перевдягнися. Поїмо. Поміркуємо, куди нам грошей вистачить.

— Стефо, — мама посуворішала,— За платне платитимеш сама. Настроюйся на навчання, щоб на державне поступила, стипендія, щоб була. Бачиш, батькові справи такі собі. А я не витягну вас двох. І себе гляди, щоб не була слаба.

Останнє  сказано з притиском. Мама  не в гуморі. Отже, щось сталося.

Вона скинула пакети з продуктами на кухні, а сама заховалася за дверима батьківської спальні.

Мамуся вийшла. Її чекали млинчики та сметанка. Я почала розбирати сумки.

Мама вважала, що вона найкраще вміє розфасувати все по місцях, тому не сіла їсти, а влізла до сумок. Відкривши буфет, аби покласти хліб, її погляд зачепився за торбинку з круасанами і зефірками.

— Звідки це? — голос аж гуркотів. — Здається я тобі грошей не давала. Твою заначку ми витратили на джинсовий костюм твоєї мрії. Тата, бачу, ще немає. Він на таке точно би не розтратився!

Мама метала іскри з очей. Я не розуміла чого вона налетіла на ті зефірки з такою строгістю.

— Ну…

— На вигадуй, що Галя принесла. Ти би це сказала одразу! Не бреши мені! Де взяла гроші?

Брехати я вміла, але мама швидко розкушувала мою неправду. Я  могла навіть вхопити мокрого рушника по сраці за брехні.

— Мені ровесник, хлопець з паралельного класу дав.

 Мама опустилася на стілець. Підперла голову рукою і дивилася на мене з питальними знаками в очах.

— Чого б це? А божилася перед гінекологом, що ніякого хлопчика нема.

Мама лютувала. Мама не дозволяла ніяких хлопчиків. Казала: «Стукне вісімнадцять, тоді і про хлопчиків побалакаємо. А все, що до хлопчиків додається в школі й так розкажуть».

— Мамо! Бо його і немає. Просто ровесник поділився. Це щось погане?

— Аж ніяк. «Просто» якось багато вділив. 

— На нас двох, мамо!  — намагалася загладити гострі кути розмови.

— Женишок! 

Мама хотіла додати міцне слівце. Стрималася.

— Мамо! В тебе щось на роботі сталося? Якесь велике цабе нерви тріпало? 

Мама розсміялася. Якось істерично.

— Галя слівце підкинула?— питає крізь сміх.

— Ага.

— От і тобі не завадить більше читати. — серйознішає неня.— А так, то сьогодні велика Цабиха приходила, грім би її побив.

Мама напевно вже перетиналися з тою Цабихою, бо була зла, геть лилася  з неї та злість.

— Але ти  не зіскакуй з теми. — матір такими підлітковими маневрами не підловиш, — що за один тебе солодощами вирішив купити?

— Ну яке купити? Ма, ми діти. Ми любимо солодке. Він просто поділився!

— Хто такий? 

Мати як вчепиться, то поки правди не видере, не відпустить зі словесних лещат.

— Ти його не знаєш. Він лиш місяць в ліцеї вчиться. Вони звідкілясь переїхали до нас.

— Ось як воно. А як ти казала його звуть?

Я не казала. Мати хитромудро мене змусила відповідати.

— Омелян Надійчук. Тобі стало легше, як взнала?

Я злилася. Ні щоб нормально поїсти млинців і закусити солодким. Мама тріпала собі і мені нерви через якусь Цабиху і те, що батько ще не прийшов з роботи. Я знала істинні причини маминого настрою. Ще й Мудрагелько додався! Ну хіба не можна простити хлопцеві благородний жест тільки ради круасанів і ванільних зефірок?

Мати охнула. А потім заричала: 

— Ану повтори, що ти сказала?

— Надійчук. Омелян. Дав.

Мати скрегочучи зубами, процідила:

— Тільки попробуй з Надійчуком зв'язатися! Задушу голими руками! І тебе, і батька.

Я глянула позад матері. Тато стояв блідий і німий.

— Ма…

Мати брязнула кулаком по столові. Я крикнула:

— Тато.

Обернувшись, мама побачила чоловіка. 

Вона не стрималася, видала їхню таємницю:

— Ти пізно, бо з Надійчучкою знову був?