Запис пятий

У нас з мамою було правило. Після відвідин поліклініки чи лікаря ми завжди йшли й купували зефір. Цього разу, зефірки відмінив дзвінок з маминої роботи. Хтось важливий за якимось папірчиком прийшов, а спеціаліста такого-то розряду на місці немає. Те цабе вимагало терміново вирішити його питання й плювало воно на те, чого там та людина не на робочому місці в робочий час.

Мама вибачилася. Я сказала: 

— Іди, мамо! Якщо що, я побреду до тата, а з ним —поїду  додому. 

 Була немаленькою аби розуміти, що мамина робота і мамині поля і городи приносили нам стабільні гроші й стабільну їжу. Часом вони покривали видатки і податки татового малого (у фінансовому плані — крихітного) бізнесу. 

Мама не пішла, а побігла. Бідолашна лишилася без кави і смаколиків 

Я ж потихеньку посунула додому, радіючи, що нарешті позбулася  тривожного і дурного запитання: «Чи не треба тобі в туалет».

Мені треба було. Справді. Я сподівалася, що нічого не спровокує фонтан. Дьоргати тата втретє за день було рівноцінне сварці між батьками.

Від думок і настирливого бажання  чимшвидше опинитися вдома я настільки втомилася, що навіть зефіру  перехотілося.  Але людська натура просила бодай краєчком ока глянути у вікна  маленької будочки з великими вікнами, де стояли всілякі солодощі.

Погляд зачепився на новинці сезону під назвою «Крусан».  І ті «крусани» щедро нагрібав Надійчук.  Ще й пакет із зефірками білими тримав. Ванількові. 

От зараза! Спеціально чи що?

 Заплющила очі і подумки повторювала, наче молитву, слова «Стефо, дихай! Стефо терпи!»

Це не знущання, це — розстріл. Смертельні кулі - зефірки і круасани в руках мого Мудрагелька!

Вчора  за думки про Омеляна нащипала собі щоки. На людях таке робити не збиралася, вела себе цивілізовано. Сльози ж такого слова не знали. Миттю пригналися до очей, ще й соплі з носа пустили.

Мудрагелько буде їсти круасани і зефірки й розповідати хлопцям, як Ванілька виходила від гінеколога. Вся школа гудітиме. Прощавай, білосніжна юність!

Я порпалася в своїй дамській сумочці в пошуках пачки паперових серветок. Збоку теліпалася торба з моїм мокрим одягом і баночками з ліками.  Картина, яка явно просила відправити мене до психіатра на доопрацювання.  Той край ока, який замість смаколиків вмітив Омеляна, тепер аж засіпався. Хлопчисько сунув на мене із своїми пакунками.

 Дременути не було як. Щоб перейти на протилежний бік, варто було чекати поки роз'їдуться машини. Не містечко в глибинці  Полісся, а справжнісінький Київ! Йти напролом, відсунути хлопця і зробити лице цеглинкою, ніби не знаю хто такий,  здалося мені занадто тупим вирішенням нашого вчорашнього не дуже вдалого словесного поєдинку.  Зітхнула тяжкенько. Хай буде, що буде.

Кольоровий писок наближався до мене і тихо мовив:

— Привіт.

— Вітаю, вороже мій! — ласкавою фразою, яку вчула від Галюсі, стріляю в Омелька.

— Коли ми ворогами встигли зробитися? — питає знічено, мов ніколи дражливого слова на мене не казав.

— Відколи Галю негарно обізвав і мені прізвисько жбурнув.

— То ж не зі зла, Стефо.

О чудеса! Він і ймення моє знає!

Омелян додає ласкаво:

— Це ж краще, ніж Закаканка. Ніжно так. Ванілька.

Ну і засранці вони обидва! От відійду трохи від хворобиська і зашию пельки, як Омелянові, так і Олесеві. Ні, напевно, Хвеську першому.

Я так думала. А він не думав. Продовжував розмову, ніби ми ліпші друзі.

— Куди тепер ідеш, Ванілько?

— Не твоє діло,  мій Мудрагельку!

— Мені ж теж туди.

— Куди?

— В твою сторону.

— З якого б це дива?

— З ванількового.

— Здрастє, баба Настя! Відчепися, прошу по-хорошому, бо розфарбую друге віченько, не гірше, ніж Богданко.

— Ти себе до «Інтелігенції» не рівняй! Тобі не личить бути такою як він.

— Якою такою? Освіченою, вихованою? Такою, що знає різницю між грубістю і тактовністю? 

— Мав на увазі, лізти битися.

— А що мені личить? Може цілуватися з тобою?

— А що хочеться?

— Відчепися, заразо! Наривашся на неприємності.

— Не гарячкуй, Стефо. — сказав якось сумно. — Давай твої торби понесу. Не личить дівчатам з торбами волочитися!

— Ого! На Богдана-Інтелігенцію рівняєшся?— плююся сарказмом.

— Ні. Статус  твого Мудрагелька не бажаю втратити.

Оте його «твого» мене зачепило за сечовий міхур.

— Добре, —  сперечання просилося на поверхню справжнім вулканічним виверженням. — Але мені треба в поліклініку вернутися.

— То ж ти і так там майже всі кабінети обійшла!

Який спостережливий! 

Відповідаю сердито;

— В деякі по декілька разів, і знову не завадить.

— До Геннадійовича на прийом?

— В туалет, телепню! — мої нерви починають здавати. Все то він вмітив, все то він знає.

— Я нікому не розкажу. Сашко теж. Він занадто вчений для цього.

— Сашко?

—  Брат мій. Надійчук Олександр Геннадійович.  Ти що до лікаря ходила і не подивилася хто такий?

В мене відняло мову!  А я думала, сміх  в лікаря знайомий і мова жартівлива, на когось дуже схожа. Психіатр, значить, брат Омельковий!

Чи може стільки співпадінь бути в одному дні?

— Це тобі до брата не завадило би сходити. Хвору голову полікувати!

— Я ходив. 

— І який діагноз? 

— Такий. — він забрав мої торби, втиснув мені пакунки з солодощами.— Пішли! Спочатку в туалет сходиш, а потім я проведу тебе додому. Все одно ми в одній стороні живемо.

— Та все ж місто буде балакати, що ми з тобою… ну типу разом.

— А що тобі до всього міста?

— А тобі хіба байдуже? Чи шукаєш слави для свого корінчика?

— Кого? — він не в'їхав про що я йому говорю.

— Для корінчика. Між ніг росте. На дурощі хлопців підбиває.

— Стефо, чому ти така зла до мене?

Я замовкла. Те питання мене схвилювало і я поперла до туалету. Сиділа там довго. Чула, як зібралася черга і всі нетерпляче чекали, поки чарівна «хтось» нарешті звільнить бажане місце.