Запис четвертий

Лиха би година побила того Омелька! Так я тоді бажала. І причини такому хотінню були вагомі.

Мама в машині сіла біля мене і за тих нещасних п'ять хвилин, що ми їхали до поліклініки затурзала запитаннями: чи не була я з якимось хлопчиком по-дорослому і чи не хочу я пісяти. Ці два питання чергувалися між собою так інтенсивно, що я бігла до поліклінічного туалету, як дурна.

В поліклініці стояв їдкий запах хлорки, від якого мене завжди нудило. Тому до не знати скільки разів «по-маленькому» додалося і виверження вчорашньої вечері.

Мене, змучену і затурзану, ввалили до підліткового лікаря. Тамара Валеріївна, добра мамина знайома, зібравши всі ранкові факти, відправила  на аналізи і, звісно,  до підліткового гінеколога. В мене було як в тій пісні «І просилася, і молилася, пусти мене, старий діду, на вулицю погулять». Правда, там сидів не дідуля (слава Богу!), а строга старушенція! 

Я їй пояснювала, що нічим дорослим  під грифом 18+ не займалася, просто вчора на фізкультурі на стадіоні мене, напевно, провіяло. Просила її: «Не  лізьте туди, будь ласочка, бо фонтан може бризнути».

Лікарка сміялася, бо і не таке бачила. Сказала, що оскільки дівчатка часто обманюють, кажучи, що невинні овечки, а насправді вже скуштували забороненого плоду, то вона таки полізе шукати в мені гонорею, сифіліс та інші інфекції статевих шляхів. Я плакала, наче мене не оглядати зібралися, а гвалтувати. 

Добре, що до старої пані прийшла молода гінеколог. Вона, узрівши пятнацятилітнє дівча, яке ревло і від нервів уже зробило калюжку, то таки переконала стару лікарку відправити мене до уролога.

Поки ми робили перехід,  від окуліста виповз Омелько. Витріщив на мене баньки, бо я з кабінету гінеколога вийшла. Думала вискочить з нього те презирливе Ванілька чи Круасанчик. Е ніт! Мовчало лихо з підбитими лівим оком, підпухлою губою та шишакою на лобі!

Я поважливо посунула до уролога. Омелько лиш провів мене пропікаючим поглядом.

Чого дивитися, якщо довів мене до такого стану? Але йому то що? Буде сміятися з хлопцями, що я від нього перла, бо штанці мокрі були! Так-сяк зав'язана кофтина на попі свідчила, що в мене очевидні проблеми в місцях нижче пупа!

Я хотіла додому. Але мама так жахнулася мого дивного стану, що була готова волочити дитину по всіх лікарях світу.

От тільки  ескулапи ще ті мудрагельки!

Уролог розвів руками, коли побачив аналізи. Те, що я впісяна прийшла його ніяк не збентежило. Дав якусь бумажку, сказав що тут дивитися нема на що, бо то — неврологічне.

Невролог глянувши на те як я сіпалася поставив діагноз — психічне і відправив до свого колеги. Я боялася злитися, щоб не зробити собі ще гірше! 

Щоб тобі так велося, Омельку! 

Він почав, а тепер, здається, всі змовилися з мене познущатися!

Я зайняла жіночий туалет надовго, поки мама просила тата привезти мені перевдягання. Ми так збиралися, що забули про таке! Бідолашному батькові весь торг перебили! Мовчу про перекладання матір'ю паперів у відділі соціального захисту населення!

До психіатра я ішла суха, але трохи не при собі. Мама переконувала, що там сидить дідок Платон Євстахович, чиїй сім'ї вона не раз послуги робила і немає чого боятися.

Нас чекав сюрприз. Психіатр ніяк не скидався ні на дідулю, ні на лікаря.

Але зайшли, то мусили проходити, щоб не видатися божевільними.

Почувши розповідь про наш лікарняний маршрут, молодий спеціаліст ржав десять хвилин зі своїх колег (мама аж тіпатися почала!), а потім сказав, щоб лишили мене в спокої, бо я нормальна дівчина, лише провіяло десь і, напевно, перенапружилась фізично чи за щось перехвилювалася. Потім попросив мою маму купити дитині дещо по рецепту в аптеці, поки він трохи зі мною побесідує. Мама боялася лишати дорогоцінне чадо (напевно, після стресу у гінеколога!), але лікарів вона поважала і слухалася. 

Олександр Геннадійович (так звали лікаря)  мене розпитав чи, бува,  якесь хлопчисько не ображає. Сказав поговорити з вчителями і батьками, а не носити це в собі. Пояснив, що сечовий  міхур не витримав накалу емоцій та душевної напруги.

Потім закликав маму, яка якраз була готова влетіти в кабінет, видав заспокійливе неньці й, усміхаючись, відправив нас додому.