Запис перший

2022

Сім років тому

Напевно у кожного в дитинстві були ситуації, коли його дражнили. Хтось вигадував чудернацьке прізвисько і воно, як реп'ях, причіплювалося до тебе так, що і зубами не віддереш. Комусь діставалися передані з покоління в покоління кричалки-обзивалки, типу Наталка-скакалка, Машка-какашка, Шура-дура. 

Моя подруга Оленка Змієва не дивно що стала Оленкою-Зміючкою.

Але нам з Галею Петрук пощастило найбільше. Вигадали персональні прізвиська.

 Галинка була невисока пухкенька дівчинка. Справжня україночка: чорноока, чорноброва, з довгою   «коричневою» косою. Батьки й ім'я їй таке підібрали, аби підкреслити любов до вкраїнського. От тільки про «Несе Галя воду» і «Палала сосна, палала» не подумали. Хоча... Наш Мудрагелько, напевно, не чув тих пісень чи вважав їх застарілими для дражніння. Охрестив він Галюсю «пиріжком з кислою капусточкою». Коли я вчула це вперше полізла до вредного хлопчиська битися. Галюся ж плакала в куточку, вишукуючи схожість між собою, пиріжком і кислою капустою. От тоді вона була схожа на це кулінарне чудо. Кисле личко, сліз немає. Ні, щоб дати своєю пухкенькою сильною ручкою по нахабному пискові!

От чого мене поперло тоді лізти захищати подругу. Напевно, прізвиська бракувало. А Мудрагелько був радий старатися.

— Ехей! — узрівши, як я лечу до нього з руками в боки, гукнув халамидник. — Ванілька, ти чого вперла віники в боки?

Я спершу не второпала, що то мені прізвисько жбурнули в лице. Для Стефанії нічого путнього не могли придумати, крім Стефка.  До прізвища  Ванілова ніколи  ніхто не придирався.  Підозрюю, такого слова як ванілін не знали. А от вредне хлопчисько не встигло в ліцеї заявитися, до нас з Галкою вчепилося, як реп'ях. Бач, кулінарні перли пометало навсібіч!

— От тими віниками йду з тебе пиху змітати, Мудрагелько!

— Ти диви,  теж вміло прізвиська роздаєш!

— Є від кого вчитися, Омельку-Мудрагельку!

Наші взаємні словесні ображайки миттю зібрали хлопчачу і дівчачу зграю, бо ж діло було після восьмого уроку, після фізкультури. Ми займалися на міському стадіоні біля спортивної школи, бо наш хвалений ліцей свого спортзалу не мав. Вчителька уже пішла додому, а  ми (ті, хто не втік додому по дорозі до стадіону) мусили пробігти ще один кружечок з п'яти і могли повзти равликами куди хотіли. Від стадіону нам з Галкою топуляти хвилин п'ятнадцять. Вона на Новій вулиці жила, а я в провулку Терешкової, трохи далі від неї.

От треба було тому Надійчуку і його дружбанам  після баскетболу в спортшколі ще й на стадіон заглянути до десятого  «Б» класу на урок! Хай би несло куди подалі! 

Ми стояли тоді  один навпроти одного, наче командири команд у футбольному матчі. Виглядали кумедно. Я — невисока, в міру вкормлена дівка, і воно — високе, не худе і не повне вреднотисько!

Хтось почав свистіти, мовляв, починайте поєдинок.

Омелян Надійчук хитро зіщулив свої віченьки і видав фразу, після якої мої віники разом з їхньою хазяйкою побігли геть з ігрового поля.

— А цілуватися теж від мене будеш вчитися, Ванілько?