Розділ 5. Мудрість Тибету

— Приїжджай! Сьогодні ж, — наполегливо мовила Іра в слухавку. — Крег сильний жрець і щось придумає. Він вилікує тебе від цього… Я навіть не могла подумати, що таке можливо!

— Як бачиш, — похмуро відповіла я і допила каву, що давно охолола. У вікні вирувала осінь: плювалася дощем і била майже голими гілками в скло.

Наче моя кухня. Кавоварка на столі. Тостер. Мікрохвильова піч біля холодильника. Плита, яку в мене так і не стало снаги відмити. І попри це, усе чуже. Не так, як у домі скаді, де я проводила дні. Де на товстому килимі вчився повзати мій син.

І вдень усе було гаразд. Безглузді балачки Елі, розповіді Томи про те, що сталося за ніч. Я навіть усміхалася, коли Алан хапав її за носа й намагався відірвати. І, здавалося, дірка в душі ставала трохи меншою.

Але ночувати там я не могла. Щойно входила до тієї кімнати, ставало нестерпно дихати. Мені б надали іншу — не проблема, порожніх кімнат у будинку достатньо, — але я однаково не хотіла там ночувати. Та й не змогла б заснути. До того ж Тамара казала, що Ерік повертається саме вночі. Довго стоїть біля ліжечка сина, дивиться та мовчить. Шкодує? Хоча чого йому шкодувати? Як він сам висловився тиждень тому, він чоловік. У нього може бути безліч дітей від багатьох жінок.

Чорт, яка ж я дурепа!

— Крег запевняє, що в нього є ідеї, як позбавити тебе від цього, — не вгамовувалась Іра. — Іноді він вражає своїм креативом. Приїдеш?

— Приїду, — погодилась я. Не можна втрачати шанс, нехай він і мізерний. Заодно й із подругою побачуся. Усе ж таки поряд з Ірою завжди стає легше, особливо коли душа розтрощена на шматки. Звичка. Колись Іра мене витягла…

— Чудово! — зраділа подруга. — Скажу Крегу.

— У тебе… у вас усе добре?

— Все чудово!

Голос її був радісним, але мене переслідувало відчуття, що вона лише ховається. Можливо, скоро мені теж доведеться ховатися… Скоро, але не зараз. Наразі я маю важливіші справи — не люблю, коли моє життя контролюють, особливо злі ясновидці.

Але якщо Гектора з його прагненням зробити дочку щасливою можна зрозуміти, то Еріка, який завжди був чесний зі мною, хотілося придушити за брехню. Злість перетворювалася на жаль і дику тугу, від якої було важко сховатися.

Гліб за цей тиждень заходив двічі — похмурий і неголений. Від нього пахло бензином, багаттям та сигаретним димом, під очима залягли синці — наслідки безсонних ночей. Він приходив і лягав на диван. Влаштовував голову в мене на колінах, стискав мою долоню і вдавав, що спить.

Але насправді він не спав. Думав. І ці думки множилися новим розчаруванням.

Вона була в тому будинку. Ніка. Жила там, підкорялася Гекторові та все знала. Зізналася Глібу в цьому ще того вечора. Сказала, що Гектор у своєму праві допомогти Лідії.

Допомогти? Чим? Прив’язавши до неї Еріка в такий спосіб? Позбавляючи його свободи вибору? Хоча кому ти брешеш, Поліно, Ерік зробив вибір. Звісно, щоб врятувати мене, адже я скаді, і він відчуває відповідальність. За мої почуття відповідальності не було.

Коли Гліб був поряд, я майже повністю заспокоювалася.

Іра має рацію, Крег справді сильний жрець. Але, крім того, він прогресивний. Наплював на думку власного вождя і живе із заміжньою жінкою. Імовірно, у ритуалах він такий самий експериментатор. До того ж я нічого не втрачаю, якщо з’їжджу до Києва. Не думаю, що Гекторові відстань завадить мене позбутися, але чим далі я буду від Еріка, тим йому спокійніше. Якщо виходити з логіки моїх припущень.

Але спочатку потрібно побачити Алана, невідомо, скільки часу займуть спроби Крега позбавити мене кена Гектора. А сина із собою брати — погана ідея. Усе ж таки дитині скаді місце в племені.

Добре, що Ерік майже не з’являвся вдома, і за цей час я жодного разу його не зустріла. Втім, приходив він завжди, коли мене не було — напевно, не хотів дражнити долю. Адже наш обмін давав йому можливість відчувати, де я перебуваю. Цього разу я не затримувалась і, вклавши Алана спати, поїхала назад до міста. Зібрати речі, зателефонувати Глібу та на автовокзал. А потім… потім подумаю. Потрібно використовувати кожну нагоду.

Піднімаючись сходами, я так задумалася, що не одразу помітила Мирослава. Він відчайдушно намагався відчинити двері своєї квартири, але ключ ніяк не хотів потрапляти в замкову щілину.

— Мирославе, — гукнула я, і він різко обернувся. Блідий. І бісеринки поту на лобі… Темно-синя куртка з’їхала з плеча, а волосся розтріпалося, і чубчик падав на лоба, затуляючи одне око. — Щось сталося?

— Сталося, — кивнув він, ступив до мене й міцно стиснув мої плечі. — Я до Еріка не додзвонюся ніяк, а ще Влад не бере слухавку. Це погано, бо в місті зараз небезпечно. Потрібно забиратися звідси, Поліно!

— Так… — Я акуратно вивільнилася і взяла його за руку. — Давай я тебе пригощу чаєм, і ти мені все розповіси.

Я впхнула Мирослава у квартиру й зачинила двері. Поставила на плиту чайник, підготувала чашки й подивилася на нього спідлоба. Наляканий. Розгублений. І справді вважає, що треба терміново їхати.

— Що ти тут робиш? — раптом запитав він. — Самій зараз небезпечно, Полю.

— Небезпечно, бо…

— Бо ясновидці тепер багато чого вміють. Вероніка — та, що Влада здала, — ще квіточки. У місті є ще один. Небезпечніший.