Розділ 4. Лідія

Залишок літа видався спокійним та в міру спекотним. Уже наприкінці серпня відчулася осінь — вона заполонила прохолодні вечори, сипала жовтим листям і свистіла вітром. Тіниста алея в саду скаді стала затишною і по-осінньому красивою, і ми з Тамарою кілька разів зустріли їжачків прямо на брукованій стежці. У повітрі літало павутиння, а мухи, ніби відчуваючи наближення холодів, посилено дзижчали в просоченому останнім теплом повітрі.

У вихідні я вибиралася з Аланом у місто, і ми з Глібом гуляли в парку. Іноді він брав із собою Ніку, і тоді в мене на душі селилося дивне почуття тривоги та неминучості лиха. Ні, вона мені подобалася. Весела, безпосередня, товариська. І до Гліба в неї, здавалося, була сильна прихильність, але… Пересторога Барта ніяк не йшла з голови.

Одного разу я навіть набралася сміливості й запитала Ніку про їхнього ватажка. Не називаючи імен, просто поцікавилася, чи добре їй живеться, чи великий у них клан, і як ясновидці почуваються в місті, повному хижаків. Вона відповіла, що почувається там комфортно. Спокійно. У клані ясновидця не можна образити, і мисливці її більше не дістають. Втім, Мішель і Марк мертві, а Петру важливіше зберегти порядок у місті.

Вона жодним словом не прохопилася про ненависть Гектора до хижаків. Ніка не в курсі? Ненависть приховати можна, але дочку, що несповна розуму, не приховаєш… Не думаю, що Гектор тримає її далеко від себе. Імовірно вона теж у клані, отже…

Я ловила пильні та похмурі погляди Гліба й більше не чіплялася.

У скаді все йшло спокійно. Юліана намагалася не траплятися мені на очі, і це неймовірно тішило. Інші ж спілкувалися зі мною, немов я з народження скаді й жодної чужої крові в мені не було. Тільки Даша сумувала дедалі частіше, і я часто помічала її задумливий погляд, спрямований у вікно. Вона зрідка поглядала на телефон, але той мовчав, і захисниця похмурніла дедалі більше.

Влад поїхав наступного дня після моєї посвяти, і відтоді не зʼявлявся. Не дзвонив і ніяк не виходив на зв’язок. Гліба залишив за головного. Подумати тільки, Гліба! Того, кому влада не подобалася найбільше. Втім, сам Гліб також не скаржився. Багато на цю тему ми не розмовляли, але він якось промовив, що Владу було важко прийняти мою посвяту, і він узяв собі тайм-аут. Я погодилася, що це на краще. Атлі та скаді живуть в одному місті, недобре буде, якщо племена почнуть ворогувати через мене. Безглуздо. Політику та почуття не можна змішувати…

Ерік останнім часом був дуже зайнятий. Повертався пізно ввечері, а то і глибокої ночі, лягав і притискався до мене. Втикався носом у шию, мовчав, і я явно відчувала, що його щось турбує. Я питала, але на всі запитання він ухильно відповідав:

— Це робота, мала. Розберусь.

І я починала тихо ненавидіти цю його роботу, яка проклала складку занепокоєння в нього на лобі й займала майже весь час. Навіть коли Ерік був поряд, я відчувала, що він далеко. Там, куди мені не було доступу. І я знову пошкодувала, що не вмію читати думки.

Вміла б, можливо, не сталося б те, що сталося…

Гектор з’явився в середині вересня. Ні, він не прийшов до нас у будинок, як побоювався Ерік. Не чекав мене на вулиці, як Влада у видінні. Ясновидець з’явився там, де я на нього зовсім не чекала. Але спочатку мені прийшло смс. Миле, романтичне, із запрошенням. Вечір на двох у квартирі Еріка. Свічки та вечеря. Рівно о сьомій із проханням не запізнюватися.

Я всміхалася цілий день, а о шостій викликала таксі. Знайомий під’їзд, затишна кабіна ліфта, двері квартири, скрегіт ключа в замку та хвилювання. Звідки? Адже це Ерік — мій Ерік, знайомий, рідний, теплий. І начебто приводу немає, але тривога не відпускала. Амулет палав, наче йому моя тривога теж передалася.

У квартирі було тихо. Тільки вікно на кухні грюкнуло, обурюючись протягом. Ерік відчинив? Навіщо? Адже холодно, і хмари згустилися. Зімкнулися щільним сірим покривалом, затягли небо. Незатишно. Адже не має бути, я люблю таку погоду.

Я акуратно зачинила двері, і замок зловісно клацнув.

— Еріку? — покликала насторожено. Тиша. Ще не прийшов? Ну от, а просив не спізнюватися…

Вікно знову голосно грюкнуло, зашурхотіла фіранка, і я пішла його зачинити. І так і завмерла на порозі, бо на табуретці, біля того самого вікна, у білій ситцевій нічній сорочці, підібгавши коліна, сиділа та сама дівчина, яка мені снилася. Вона дивилася на мене зацьковано, широко розплющеними очима.

А потім кудись вище мого плеча — злякано і приречено. Я інстинктивно обернулася, але так і не зрозуміла, що вона побачила там. Щось важке опустилося мені на голову, десь на відстані луною почувся глухий звук, у вухах зашуміло, і світ згас…

… Розплющувати очі було важко. Повіки наче свинцем налилися, а в роті пересохло. Свідомість поверталася повільно, наче виплутувалася з в’язкого, каламутного киселю. Сині стіни. Вікно. Штора — знайома, важка, зібрана складками. Плазма на стіні. На стільці — багато речей. Ерік лаятиметься, треба прибрати…

Я лежу й намагаюся зрозуміти, що зі мною трапилося, а потім чиясь долоня із силою б’є мене по щоці.

— Отямилася?

Повертаю голову, в очах одразу пливуть багряні кола.

— Я піду, Гекторе. — Вже інший голос — тремтячий і просякнутий страхом. — Вона небезпечна.

— Вже ні.