Розділ 2. Недруг із минулого

До сніданку я не спустилася. Дозволила собі повалятися в ліжку й навіть випити кави, яку дбайливо принесла Еля. Ароматної, з вершками, до неї цілителька поклала повітряний зефір та заварні тістечка.

Я чекала, коли поїдуть атлі. Не те щоб я була не рада, але… намагалася не нариватися. Минулий мій візит до атлі Ліні тільки нашкодив, та і Влада бачити не хотілося. Він буде злитися, коли дізнається про посвяту. Або вже злиться, бо дізнався. Дашу ніхто не скасовував.

Влад приїжджав тричі на тиждень. Сидів із Дашею в кабінеті або гуляв, поки Ерік тренувався з Ліною. Іноді навіть Лару привозив, і вони з Робом довго стирчали на кухні. Втім, впевнена, їм краще було зустрічатися поза будинками скаді чи атлі. Так спокійніше та затишніше. Вони так і робили — іноді тікали на кілька днів у квартиру захисниці. Вони мали свої власні ілюзії.

Посвяту запланували на завтра. І я, напевно, була готова. Чи буду… до ранку. Чим швидше наближався момент, тим більше я хвилювалася. Пригадую, з Пилипом у лісі я теж хвилювалася. Я пам’ятала місяць у пухнастому мереживі хмар, ніж і кров на траві. Я щось говорила, жила дзвеніла, пульс стукав у скронях.

Завтра все буде інакше. Усе плем’я збереться на місці сили скаді. Й Ерік особисто прийме мене…

Я відкинулася на подушки й заплющила очі.

Завтра.

Незабаром.

Я стану частиною цілого.

Двері різко відчинилися, і в кімнату ввалився Гліб. Розпатланий, у джинсових шортах та затертій чорній майці.

— Скільки можна валятися! — заявив із порога і з розмаху плюхнувся до мене на ліжко. Не те, що я була проти, але кава пролилася і крихти тепер по всьому покривалу.

— І тобі доброго ранку, — пробурчала я, рятуючи все, що можна було врятувати, і переставляючи це на тацю.

— Там унизу такі пристрасті, ось я і вирішив тебе відвідати.

— А я подумала, ти мене уникаєш. — Я подивилася на нього спідлоба. Погляд не відводить. Про все подумав і все вирішив. Ризикнути та нікого не слухати. Що ж, я насідати не стану. — Що за пристрасті?

— Не має значення, — відмахнувся Гліб. І відвів погляд.

Імовірно, унизу говорять про Гектора, а Гліб просто не хоче мене турбувати. Знає ж, та я і сама знаю, що видіння завжди збуваються. Отже, це теж збудеться… Й амулет не врятує. Чому тоді Барт запевняв, що все буде гаразд?

Втім, Барт просто сольвейг, і не може прорахувати все.

— Влад чекає, що ти повернешся, — перевів тему Гліб. — А це наштовхує на деякі думки…

— На які думки? — Я все ж встала, зігнала Гліба й заправила ліжко. Середина дня скоро, а я валяюся. Алан із Тамарою, хоча вона й рада. Іноді мені здається, вона його вважає певною мірою своїм сином. Вовтузиться з ним, грається, міняє підгузки, годує. І мене проганяє. Каже, негоже нареченій вождя виконувати роботу няньки. Хитрує. По-перше, я не наречена, по-друге, поки що не скаді навіть, а, по-третє, воїтельці теж негоже. Але вона наполегливо не хоче слухати.

— Ти дала йому привід?

— Що?! — Я навіть забула про тацю і крихти на покривалі. І на підлозі тепер — з покривала я їх струснула. Ерік не любить безлад, хоча часто сам його влаштовує. Втім, якщо я не нянька, то й не прибиральниця. — З глузду зʼїхав?

Гліб знизав плечима.

— Кажу, що бачу. Коли ти тільки повернулася, він так не поводився. А після видіння…

— Його проблеми, — різко перебила я. — І взагалі… Якщо тобі цікаво, завтра я стану скаді. От і все!

— Серйозно?

— Чому б ні. Ерік давно цього хоче, а я… втомилася без племені. А ще цей Гектор. Не хочу більше боятися. До того ж у нас син. Куди я тепер від скаді подінусь?

— Це зрозуміло… — Гліб зам’явся, а потім підняв на мене очі, і в них я побачила сумнів. — Ти готова? Точно?

— Точно, — кивнула я. — Я так довго жила біля скаді, що й так стала їхньою частиною. Ерік вінчатися хоче, але для мене це поки що…

— Страшно, — припустив Гліб.

— Складно, — виправила я. — Це ж назавжди. До смерті. Ерік каже, що другу дружину не захоче, але як я можу бути певна? Раптом якось він покохає когось ще? Чи мене розлюбить? А якщо назовсім, безповоротно? Тоді я вже не зможу піти. І жити не зможу, я знаю. А посвята — це лише формальність. Я і так йому життя довірила — давно, коли мене отруїли. Він зрадів, коли я сказала. Еріку легше, якщо він усе контролює. Він не каже про це, але я знаю.

Гліб хотів щось сказати, але двері знову відчинилися, і знову без стуку. Це неповага, про мене. Взагалі, це кімната вождя!

Даша заходити не стала. Зазирнула, кивком відзначила присутність Гліба, і сухо сказала:

— Там Тамара в саду. Просила тебе покликати.

І, не чекаючи відповіді, зачинила двері.

З Дашею ми не особливо ладнали. Ні, не сварилися, просто намагалися не спілкуватись. Я розуміла й не намагалася потоваришувати з нею. Усе ж таки вона зайняла бік Влада, в іншій команді, так би мовити. І не зрозуміє мене.

Даша була, напевно, ще таємничіша за Еріка. Тамара так само її не любила, але вколоти більше не намагалася. Навіщо? Плани щодо збереження чистоти крові захисниця більше не зірве, а Ерік не любить сварок. Ось вони й намагалися не перетинатися. Хоча мені Тома частенько скаржилася на Дашу, вечорами, коли ми, уклавши Алана, пили чай на кухні, насолоджуючись тишею та спокоєм. Я слухала. Але так і не зрозуміла, чим була спричинена їхня ворожнеча. Вона сягала корінням кудись глибоко в юність войовниці та захисниці. Сумніваюся, що хтось із них пам’ятає першопричину.