Іванко Тихий

Самий гарний час у Почаєві - це рання осінь. Містечко пахне яблуками, грушами, виноградом і димом з городів. Ще зовсім тепло, ще сади буяють зеленню, ще сонце на небі яскраве і привітне, але вечорами на високих мурах Лаври вже налітає з півночі прохолодний вітерець - передвісник майбутніх дощів і негоди.
Юрко вже півтора місяці живе у Почаєві, у старенькій батьківській хаті. Юрко поїхав саме з цієї хати у сімнадцять років до Одеси. Там поступив до інституту, вчився п'ять років. В інституті, на четвертому курсі познайомився з майбутньою дружиною - Юльчиком. На п'ятому курсі знайшов перспективну роботу і вже скоро одружився. А через три роки Юрко купив квартиру на Лузанівці, зовсім недалеко від моря.
Батьки приїздили до нього у гості, гуляли по нагрітому піску лузанівської затоки і все охали, роздивляючись нескінчені морські простори. Ні мама, ні тато до цього моря ніколи не бачили. Тихо жили у своєму провінційному Почаєві, як і до цього їхні батьки. А ось і їхній молодший синочок - пізній і улюблений, вирвався з сімейного гніздечка у світи, став поважною людиною і ось вже має і дружину, і квартиру у Одесі. І з його балкону на четвертому поверсі видно море. Батько пишався сином перед сусідами, мати тихо молилася і часто плакала - все хвилювалась, що синочок далеко. А життя йшло, йшло - як набігають темні хвилі Чорного моря на піщане узбережжя Лузанівки.
І ось батьків вже не стало. Спочатку пішла мама - вона довго хворіла. Намагалась лікуватись. Але лікарі не залишали їй шансів - неоперабельна онкологія. І з часом невтішні прогнози лікарів справдились. Мама померла тихо, у ві сні. Юрко приїхав на похорони сам, без дружини - її не відпустили з роботи. Батько, якось враз дуже постарів, і все плакав, повільно їдучи за гробом. І Юрко теж плакав, дивлячись, як сусіди кидають землю у могилу з домовиною. Невже він більше ніколи не побачить маму?
А через півроку пішов і батько. Пішов після роботи вечором до магазину за цигарками і раптом упав на порозі. Коли приїхала швидка допомога - він був вже мертвий. Інфаркт - сказав лікар Юркові, коли той прийшов за необхідними документами.
Вже після похорону батька, Юрко сидів на старенькому продавленому дивані і дивився на заставлений тарілками поминальний стіл. Люди вже розійшлись і йому треба було помити посуд і привести все до ладу. Сил встати не було, боліла голова. Але все ж Юрко піднявся і почав зносити брудний посуд. Скрипнули вхідні двері. Юрко обернувся і побачив біляву жіночку років тридцяти - це була його двоюрідна сестра Люда. Юрко зморено посміхнувся. Вони удвох почали наводити лад у кімнаті і все тихо неспішно розмовляли.
Наступного дня Юрко зачинив батьківську хату і поїхав додому - до своєї Одеси. Він не знав, коли повернеться назад до Почаєва. Але повернутись довелось вже зовсім скоро.
Почалась війна. Усі дороги були перекриті металевими протитанковими їжаками, скрізь стояли блокпости. По декілька разів на день страшенно завивали сирени, сповіщаючи про повітряні тривоги. Морське узбережжя затягли колючими дротами. По кілька днів у місті не було світла. Вибухи, пожари, швидкі, пожежні машини... Юльчик поїхала через тиждень після початку війни. Зібрала свої речі в дорожню валізу, забрала майже усі накопичення і на своєму Фіаті вирушила до кордону з Молдовою. Зовсім скоро вона була вже у Лісабоні. Кидала у телеграм фотографії з чудовими португальськими краєвидами. А сам Юрко у цей час стояв у багатотисячній черзі до одеського ТРО. Його записали у десяток різних списків, але так і не взяли - багато бажаючих, а він без досвіду. Літній офіцер з густою сивою бородою сказав змореним голосом:
- Знадобишся - подзвонимо.
Але так чомусь і не подзвонили. І він собі продовжував потроху працювати. Юрко був програмістом. Центральний офіс знаходився у Києві, половина співробітників - за кордоном. Взагалі робота була така, що не прив'язувала до якогось місця. Писати код можна було з любого кутку планети - головне щоб був інтернет, електрика і ноутбук. І кожного дня після п'яти, треба було скинути на головний сервер результат своєї роботи. Ось Юрко і сидів собі подалі від вікон, пив каву, працював і чекав дзвінка зі штабу ТРО. Деколи дзвонила дружина. Але більше для того, щоб розказати, як їй там у Лісабоні важко самій.
Та коли електрика почала зникати на три, чотири дні, коли вже неділями не було інтернету, Юрко згадав про батьківський дім у Почаєві. Чому б йому не поїхати туди. Там тихо і спокійно, є світло і інтернет. Там можна спокійно працювати і ніщо йому не буде заважати. А якщо подзвонять військові - він завжди зможе повернутися. І ось, одного разу, Юрко закинув до багажнику усі свої необхідні речі, вимкнув загальний електричний автомат, закрутив усі крани, поставив квартиру на сигналізацію і відправився у дорогу. Далеку дорогу до батьківського дому.
Через п'ятнадцять годин Юрко вже був у Почаєві. У мирні часи він доїздив годин за десять, але тепер при в'їзді у кожен населений пункт були блокпости, частенько перевіряли документи. Крім того, на заправках не скрізь було пальне, а де воно і було - були також великі черги. Тож їхалось важко. Та все ж ось він був у Почаєві і вже відкривав старенькі дерев'яні скрипучі ворота перед батьківською хатою.
- Юрко, це ти?- почув він жіночий голос. Повернувшись, побачив тітку Олю, сусідку і мамину колежанку.
- Так. Це я. Здрастуйте.
- А я тебе одразу і не впізнала. Бачу, якийсь чоловік незнайомий, а це ти. Чи надовго?
- Не знаю. Може і надовго.
- От і добре. А то хата пустою стоїть. Наведеш лад. А я тобі свіжого молочка зараз принесу.
- Дякую! Не треба. Я до магазину краще піду.
- У магазині такого молока ти не знайдеш.
Тітка пішла, а Юрко тим часом заїхав автівкою у двір і зачинив ворота. Нарешті доїхав. Подвір'я поросло бур'янами, бетонні доріжки деінде навіть потріскались. Коло приватного будинку завжди багато роботи, ось і буде чим себе зайняти у вільний час.
Протягом тижня Юрко провів у хату інтернет, викосив електричною косою густі бур'яни на городі і подвір'ї, вичистив і повимивав кімнати. Дістав з багажника новітню кавомашину, яку привіз із собою з Одеси. І тепер у старій хаті було чисто і навіть затишно, пахло кавою. На старому письмовому столі світився екран ноутбуку і ароматно парувала філіжанка з гарячим напоєм.
З восьми ранку і до чотирьох годин пополудні Юрко сидів за ноутбуком і працював. Деколи зв'язувався з курівництвом для уточнення завдань, або приймав участь у онлайн конференціях. Майже все тепер стало, як було раніше в Одесі. Тільки вже замість низького приємного шуму моря, що доносився у відкрите вікно квартири, Юрко чув мелодійні дзвони Лаври, яка була зовсім поруч від його будинку - не більше п'яти хвилин неспішної ходи.
Так як за роботою він висиджував цілими днями перед ноутбуком, Юрко в обід заставляв себе одірватись від робочого місця і вийти у двір. Він вирішив собі, що цілу годину в обід буде гуляти. Йшов Юрко звичайно до Лаври і там, або піднімався на мури, або просто прогулювався між величними будівлями, розглядав паломників, монахів, жебраків, служителів, семінаристів - увесь багаточисельний люд, що наповнював Лавру.
Юрко не був релігійним чоловіком, але бувати у Лаврі йому подобалось. Щось тут було таке... якийсь ненав'язливий спокій, тиха спокійна краса. Юрко дійсно відпочивав серед оцих стін древньої обителі.
Деколи він купляв собі еспресо у паперовому стаканчику і просто стояв у тіні, дивлячись з високих мурів на далекі поля, на Почаїв, на білі густі хмари, які повільно плили у безкрайньому блакитному небі і все думав про Юльчика, про померлих батьків, про своє життя і своє майбутнє.
У своїх обідніх прогулянках по Лаврі, Юрко часто бачив одного і того самого чоловіка. Чи то монаха, чи звичайного лаврського жебрака. У старому затертому підряснику, більше схожому на халат майстра, у стоптаних, закручених носками доверху черевиках. Худорляве обличчя з густою чорною нерозчесаною бородою зі срібними ниточками на підборідді.
Частіше усього він сидів у тіні під липою, бурмотів щось собі під ніс, посміхався, показуючи не дуже здорові зуби. Деколи він підіймав погляд і дивився на паломників, священників, які проходили поруч. І Юрко бачив чисті сіро-зелені очі, в яких було щось дитяче. На вигляд цьому дивному жебракові було років шістдесят, не більше.
Юрко навіть чув, як його називали - Іванко Тихий. Священики чи монахи, посміювалась, коли той просив у них благословення, але все ж завжди благословляли, хрестили і йшли собі далі. Паломники частіше за все просто обходили Іванка Тихого стороною, а інколи і дорікали тому за неохайний вигляд і жебрацтво.
- Що Іванко, знову під мухою, - посміювалась, проходячи поруч, повна невисока жінка у яскравій квітчастій хустині. Юрко її знав - вона працювала продавчинею у одній з церковних крамниць, що були на території Лаври.
На ці докори жебрак лише опускав очі і починав порсатись у розтягнутих кишенях свого підрясника, ніби шукаючи щось.
Іванко Тихий дійсно, здавалось, був завжди п’яненький, хоча Юрко і не чув від нього неприємного специфічного запаху. Та стояв на ногах чоловік якось нетвердо, ще й бурмотів собі завжди щось під ніс.
Таких ось людей, подібних до цього Іванка, Юрко, чесно сказати, не дуже любив.
- У нас в Одесі, на Лузанівському пляжі влітку таких жебраків вдосталь,- подумалось Юркові, коли він вперше побачив Іванка,- гріються собі на сонечку, неспішно ходять між відпочиваючих і усе просять гроші на пиво.
Але чомусь до цього чоловіка відрази у Юрка не було. Сидить собі тихо, нікому не заважає, а якщо хтось і кине копійку, то завжди у відповідь підніме голову, посміхнеться і перехреститься у знак вдячності.
Юрко прогулювався у обідній час по чистим кам'яним доріжкам Лаври, дивився на паломників, що йшли за своїм священиком чи керівником групи, наче слухняне стадо за пастухом, на поважних сивобородих священнослужителів і думки крутились коло звичайних повсякденних речей - роботи, проектів, про те, що треба буде приготувати собі на вечерю. Ще лізли до голови думки про війну. Але частіше всього Юркові думалось про дружину. Що вона там, у далекій Португалії? Як їй живеться?
Він згадував їхнє минуле життя в Одесі, сонце, море, небо... Там було так добре. А ось тут, у Почаєві спокійно. Ось тут, неспішно прогулюючись серед древніх монастирських стін, він - невіруюча загалом людина, завжди відчував на серці мир і спокій.
- Може того і батьки нізащо не хотіли залишати Почаїв?
Треба було повертатись до роботи. Юрко вийшов через височенні ворота і попрямував у бік дому. Коли зайшов через хвіртку у двір, почув голос сусідки тітки Олі.
- Добридень, Юрко. Як поживаєш?
- Здрастуйте. Добре. Працюю потихеньку.
- А я тобі яєчок домашніх принесла. І ще трохи зелені.
Сусідка тітка Оля стояла коло паркану, її темно-карі очі від яких тоненькими, немов сонячними промінцями, розходились зморшки, весело дивились на сусіда.
- Не знаю, як і дякувати вам.
- Їж на здоров'я,- вона передала велику сумку через паркан,- а подякувати зможеш. Як буде час, зайди будь ласка і подивись до комп'ютера мого Артемчика - внука. Щось там з тим комп'ютером не так, як треба. Дуже повільно працює.
- Зайду сьогодні вечором, після шести.
- От і добре. Заходь Юрко. Я тебе такими сирниками зі сметаною пригощу - ти там у своїй Одесі таких точно не куштував.
Після обіду Юрко знову сів за роботу. Потім нарада, дзвінок шефу. Робочий день пройшов швидко і непомітно.
А вечором він пішов до сусідів, почистив старенький комп'ютер від вірусів і різних рекламних програм. Сусідський хлопчина Артем - рудий розбишака і веселун крутився коло Юрка, немов кіт коло тарілки зі сметаною.
Там же у сусідів Юрко і повечеряв, хоча лишатись було якось не дуже зручно. Але все ж посиділи, наїлися смачних сирників з медом і сметаною, поспілкувались з сусідами. А як стемніло, він пішов додому відпочивати.
У Лаврі дзвонили вечірні дзвони, по вулиці, яку ледь освітлювали старі ліхтарі, нечасто проносились автомобілі, у повітрі пахло ставком і сільською вечерею. Юрко все стояв коло дверей під невеличким навісом і вдивлявся у вечірнє небо. Таких яскравих зір навіть коло Чорного моря він не бачив. Раптом згадав того жебрака з Лаври, Іванка Тихого. Де він зараз? Чим він там вечеряв і чи вечеряв взагалі?
Юрко тихо зітхнув і зайшов до будинку, зачинивши за собою двері.
Наступного дня була субота - вихідний день. Юрко звик вставати рано, ось і цього разу прокинувся, коли за вікном почало розвиднятись. Він розвів руки у сторони, солодко потягнувся і в котрий раз спіймав себе на думці, що звик до того, що рука завжди відчуває поруч тепло Юльчика. Але знову він один у ліжку. Я же він скучив за дружиною!
Юрко рішуче відкинув ковдру і встав. Починався новий день.
Хоч і був вихідний - у приватному будинку завжди є чим себе зайняти. Але перш за все душ і філіжанка міцної кави. Поки пив терпкий ароматний напій, Юрко передивився усі новини, погортав стрічку соціальних мереж. Потім одягнув навушники і увімкнувши аудіокнижку, пішов поратись на невеличкий город за хатою.
- Я вже як справжній селянин,- посміювався над собою Юрко, прополюючи грядки.
Після городу, узявши відра і драбину, пішов у сад збирати яблука і груші.
Ось так одна робота зміняла іншу, але Юркові це подобалось. Сьогодні він принципово не сяде за ноутбук - насидівся за робочий тиждень, ну і нехай очі відпочинуть.
Ближче до обіду, Юрко відніс весь садовий інструмент до хліва, знову прийняв душ, пообідав вчорашнім пловом і салатом з помідорів і огірків, які зібрав зі свого городу. Після обіду вирішив прогулятись по містечку і десь випити кави.
Але коли вийшов за хвіртку, ноги ніби самі понесли у бік Лаври. Юрко неспішно йшов широким тротуаром і розглядав припарковані бусики і великі автобуси, які привезли багаточисельних паломників. Водії нудьгували коло своїх машин, а увесь приїжджий люд, немов мурахи, валандалися коло зупинки.
Юрко повернув ліворуч і почав підійматись по бруківці до воріт.
На території Лаври теж було досить людей.
- Напевно завтра якесь свято,- думав Юрко,- завжди перед святами у Почаїв приїздить багато народу.
Пройшовши через ковані ворота, пішов далі, до широких сходів. І раптом побачив Іванка Тихого. Той сидів на невеличкій кам'яній огорожі, у тіні старого дерева, як завжди копався у кишенях свого старого підрясника і щось тихо п'яним голосом бурмотів собі у вуса. Довга борода Іванка неохайно стирчала у всі боки, збоку до неї причепився якийсь сухий листочок.
Юрко пройшов повз жебрака і вже почав підійматись по широченним кам'яним сходам, як раптом почув за спиною, десь праворуч жіночий крик.
Юрко обернувся і побачив жінку років п’ятдесяти, повну, з блідим землистого кольору обличчям. Жінка схопилась руками за груди і закинувши голову почала падати на бруківку. Під ногами у жінки лежала сумка, з якої повисипались усі речі - гаманець, якісь книжечки, лампадка, воскові свічки. Закотивши очі, жінка осіла і завалилась набік. Поруч закричали якісь жінки, люди заметушились, забігали. Хтось почав лити на голову непритомної воду з пластикової пляшки.
Юрко завмер на сходах і тільки дивився, немов зачарований, за тим що відбувається. Для нього час у цю мить ніби зупинився і все подальше було наче на екрані телевізору.
Ось жінка лежить на боці, якось дивно підігнувши під себе оголені повні ноги. Ось поруч з розкиданими речами із сумки лежить жіночий черевичок. Ось якісь люди бігають навколо нерухомого тіла, жінки кричать, але ніхто не підходить близько. І раптом серед людей Юрко бачить невисоку бородату фігуру Іванки Тихого. Він з'являється ніби нізвідки, рухи його чіткі і швидкі. Він опускається поруч з жінкою на коліна, бере у долоні її піддатливу голову на якій смішно зсунулась на бік хустина. Іванко згинається до жінки, ніби хоче щось їй тихо сказати на вухо. І точно, Юрко бачить, як жебрак щось шепотить. І раптом по тілу жінки ніби проходить ледь помітна хвиля. Жінка здригається, ніби прокидається зі сну і повільно відкриває очі. Вона здивовано дивиться на Іванка і з очей її починають текти рясні сльози.
Юрко бачить, як здивування у очах жінки змінюється на страх.
- Дайте їй водички,- каже Іванко.
І якась молода жінка, ніби прокинувшись, підбігає і протягує пляшку з водою. А жебрак піднімається і згорбившись, задкуючи швидко пропадає десь серед юрби.
І тут Юрко ніби сам прокидається. Він бачить, як люди допомагають стати жінці на ноги, як всаджують її на дерев'яну лаву. Юрко дивиться у всі боки, але жебрака ніде не видно.

У неділю подзвонила дружина. Вони більше часу говорили по відеозв’язку. Вона розказувала, що дуже скучила, що знайшла роботу, але буде намагатись приїхати хоча б на декілька днів до Почаєва. Серце завмирало у грудях, коли Юрко чув голос дружини, бачив її усміхнені очі. Вони говорили і не могли наговоритися.
А вже пізно вечором прийшов лист на електронну пошту від керівника проекту, Макса. Той мешкав у Києві. Макс просив терміново приїхати до центрального офісу, у Київ. Починався новий великий проект пов'язаний з канадцями. Макс вже забронював на тиждень для Юрка номер у готелі, обіцяв великі гроші.
- От і добре,- думав Юрко, складаючи валізу, - усього тиждень, можна непогано заробити і заодно побачити Київ - давненько не був у столиці.
Рано вранці, випивши обов'язкову каву і попередивши сусідку про відрядження, Юрко сів у автівку і покотив на Київ.
Доїхав того ж дня. Але затримався у столиці не на тиждень, як планував, а на цілих два. Роботи було так багато, що не було часу навіть подивитись місто. Тільки і встигав, що дістатись до подушки у готелі. А зранку треба було знову їхати на нескінчені зустрічі.
Але через два тижні, коли проект увійшов у звичне русло, можна було вже працювати віддалено і Юрко з радістю поїхав назад до Почаєва. Він вже навіть встиг скучити за батьківським домом, за своїми обідніми прогулянками, за спокійним тихим життям.
І коли вже наступного дня в обід Юрко йшов у бік Лаври і роздивлявся такі знайомі і рідні краєвиди - на серці було спокійно і немов літній вечірній вітерець - його обіймала тиха радість.
Юрко обійшов Лавру вздовж високих мурів, зайшов всередину, на територію. Сьогодні людей майже не було. Лише, чи то семінаристи, чи то монахи швидко проносились чорними тінями через білі простори Лаври, виникаючи і пропадаючи між будівель. Юрко час від часу кидав погляди в усі боки, шукаючи поглядом Іванка Тихого, але того ніде не було. Дивно. Зазвичай жебрак сидів десь у тіні дерева чи прямо на підстриженій траві під стіною.
Юрко пройшов ще трохи і нарешті зупинився коло дерев'яної лави. Він сів, дістав телефон і майже одразу почув знайомий голос, який пролунав від групи людей, які проходили поруч по доріжці.
- Карасик, невже це ти?!
Карасиком Юрка називали колись давно, ще у школі. Він здивовано підняв очі і побачив, як від юрби відійшов і зупинився прямо перед ним стрункий чоловік з короткою, акуратно підстриженою каштановою борідкою. Одягнений він був у чорний, воронячого крила, підрясник. Щось таке знайоме було в його карих очах, у піднятих догори зовнішніх краях брів, так, немов цей чоловік чомусь постійно дивується. І тільки коли він посміхнувся, Юрко одразу пізнав його. Це був Сашко Остапенко - по прізвиську Остап - однокласник Юрка.
- Остап, невже це ти?!
- Я! А хто ж ще! - Сашко весело засміявся і вони тепло обійнялись.