Чи є хтось між реальністю та ілюзією

   Декілька років тому мені пощастило відвідати музей Ван Гога в Амстердамі. Це був мій перший візит до Голландії та, на щастя, не останній. Подорож була в листопаді, і хоч за весь час мого перебування в країні дерев’яних черевичків була золота, сонячна, тепла осінь, в той день коли я поїхала до самого Амстердаму (а змогла я його побачити лише один раз за два тижні) лив безкінечний, затяжний дощ. Чи то мені так «щастить», чи то Нідерланди хотіли показати всі свої можливі барви але змушена визнати, що ані дрібний дощ, ані пронизливий, холодний, північний вітер не зіпсували моїх вражень. Адже у будь-яку погоду можна побачити красу навколо, головне навчитися бачити.

   Одразу, як автобус випустив мене на волю, я пішла до музею Вінсента Ван Гога, що для мене досить дивно, оскільки я не великий поціновувач його творчості, але не визнати його талант я, звичайно, не можу. Сильного хвилювання його картини, які я бачила онлайн або в книгах про мистецтво, у мене ніколи не викликало. Яскраві, інколи навіть строкаті фарби, великі мазки, не рівні лінії пекли мені очі, а дивакуватий рух його картин викликав запаморочення. Але мене висадили з транспорту біля самісінького музею ніби спеціально, аби я пішла, подивилась і змінила свою думку. В будь-якому випадку, живопис я люблю, а бачити полотна наживо, а не через монітор ноутбука – зовсім інші відчуття.

   При вході, усміхнені працівники музею, показали місце, де можна залишити свої речі і дали електронного гіда аби можна було одразу дізнаватися історію художника і його картин. Не дивлячись на моє поблажливе ставлення до його творчості, біографію художника і трішки знала, читала листування Вінсента з його братом Тео, дивилася документальні фільми. 

   Повісивши електронного гіда собі на шию і одягнувши навушники, я пішла повільно бродити по залах. На одній стіні розташувалися декілька ескізів, нарисів однієї і тієї ж картини «Їдці картоплі». Зрозуміло, що ця картина була особливою для Ван Гога, що він намагався зловити щось значуще для нього. Але сама картина… фігури людей не пропорційні, світла майже немає, вираз облич ніяк не зрозумілі мені. «Ох, Вінсенте, що ж ти бачив у цих людях?» - промайнуло в думках.

- Простоту та чесність. – Почувся мені чужий голос поруч. Зі світло-сірого диму, з’явився сам автор, як трішки розмитий дух, магічне марево, але мені вдалося розгледіти коричневі, схоже на лляні штани, білу сорочку (ну, колись вона, мабуть, була білою, а тепер в різноманітній фарбі, трохи брудна) та солом’яний капелюх. Судячи з того, як поводили себе інші відвідувачі, абсолютно байдуже і зі спокійним виглядом розглядали то одне полотно то інше, я зрозуміла, що Вінсент явився лише мені. І так, я знаю що таке здоровий глузд і з моїм розумом все добре, дякую за турботу.

- Ви справді тут? Таке можливо? – запитала я із деяким здивуванням, адже раніше зі мною такого не траплялося. Ніхто ніколи не навідувався до мене у вигляді духу з минулого, як не дивно. 

- Все можливо. – З м’якою посмішкою відповів мені пан Ван Гог переводячи свій погляд на полотно. – Пам’ятаю, як довго я не міг написати цю картину, відобразити тонкість ліній та гру світла. Намалював більше дванадцяти етюдів, крім тих, які тут висять, та розірвав їх на маленькі клаптики і безжально спалив. Бідна сім’я Гроотів терпіли мою присутність довгими вечорами. А якось, вони помітили, що я ще не закінчив роботу, коли вони вже повечеряли і без зайвих слів, просто мовчки сиділи і позували мені. І це після свого важкого робочого дня. На справді чудові люди.

- Але пане Ван Гог, багато хто з критиків та дослідників казали, що картина сповнена сатири, наче Ви відобразили людей в стані напів дикості та невігластва. 

- По-перше просто Вінсент, а по-друге ті, хто так вважають бачать в світі одну жорстокість і нехай краще моя робота горить синім полум’ям, ніж люди не будуть розуміти її суть.

- Тоді в чому її суть? Радість в дрібницях?

- Так, але не тільки. Чесна праця і чесний заробіток, ось як потрібно жити.

- Ви праві. - Мене здивувало те, як можна по-різному дивитись на одну і ту саму картину, або якесь явище. Переді мною полотно, де я не бачу естетики, грації, краси, але його сенс настільки прекрасний, що все інше стає неважливим. 

- Пішли, я покажу тобі роботи особливо важливі для мене. – Звичайно, я вирішила скористатися такою грою уяви (чи що б то не було) і дозволила художнику самому говорити за себе. Нехай веде мене через свої зали, через своє мистецтво і показує те, що вважатиме за потрібне.

   Поступово ми прийшли в зал з автопортретами. Мені подумалось, що Вінсент буде розповідати історію кожного, але ми зупинились лише перед одним із найпізніших його портретів де він зображений у сірому фетровому капелюсі на блакитному тлі:

- Я здаюсь тобі божевільним? – В його голосі відчувався легкий жаль, навіть, можливо, сором.

- Скоріше особливим. 

- Чемна відповідь. – заливаючись веселим сміхом прохрипів художник.

   Гуляючи по коридорах його життя, перед очима у нас промайнули «Соняшники». Мені стало цікаво, що він розповість про найзнаменитішу свою картину, а оскільки зупинятися дух Вінсента не збирався то я набралась сміливості і запитала сама:

- Дозвольте мені запитати у Вас про «Соняшники».

- Що саме ти хочеш про них знати?

- Все, що вважаєте за потрібне розповісти.

- Вони, наче, не погано мені вдавались. – із певним сумнівом відповів мені Вінсент, дивуючись, що я взагалі завела мову про це полотно.

- Ви жартуєте? Про них всі тільки і говорять. Подивіться, перед ними більше всього людей збирається.

- Скажи, а що про них думаєш ти?

Його питання поставило мене в глухий кут. Як можна сказати чутливому автору роботи, що ти бачиш лише гарні квіти і все, нічого більше. Мені не хотілося його образити, адже він за своє життя чув достатньо критики і дуже мало схвалення. 

- Хм… думаю, що квіти прекрасні. – я старалася зробити голос на стільки м’яким, наскільки це взагалі було можливо.