Ван Гог
Акт 4: У полотні, що в темряві — нічого
Біжать струмки. І сонце, що не гріє. В голові все ще спиться надія. У мені зростають крила. І весна наступає тихо. Вона болить, але йде повільно.
І пензлі ніжно беруться за яскраві кольори.
Спочатку — білі.
То від снігу, що ще повільно сходить.
А потім — жовтого додача.
Воно ж є сонце, що нарешті зігріває.
А синій —
Синє небо, що споглядає й не зникає. Болить і тисне, та не бреше. Лиш місяцю можна брехати.
Тому й полотно спокійно танцює у моїх обіймах. Воно говорить тихо, крізь свої вигини, і усміхається у кольорах. Воно як сніг — невинне й чисте. За ним приємно споглядати. Але воно жадає більше.
Тому й зозуля моя озивається у серці.
Її тут чують. Розуміють.
І цілується вона із полотном.
Їй не болить, тому й тепло.
Я стою на пагорбі, де річка стрімголов бажає викинути весь холод, що болів. Можливо, із весною прийде і те тепло.
Але воно вже тут. Зі мною.
І воно гріє.
#910 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
