Акт 3: Людська пустота не зігріє

Пензлі мимовільно загрібають сині кольори, і полотно під ними набирається спогадами про теплі простирадла, що відчувалися льодом. Тихим шелестом вони відкидають холодне дихання на шкіру.

Я заплющую очі й дозволяю рукам починати свою музику.

Вони грають мелодію, що вже давно знайома мені.

Синій — невід’ємний шмат моєї поезії, музики, мистецтва.

Але він інший.

Він інший, і з холодним димом, що колись наповнював кімнату музи, тепер лише спогади линуть з тих найхолодніших ночей.

Найхолодніше — мов в Арктиці та у Танатових обіймах — було тепліше.

І з цього в грудях виростає велика крижина, і вона тисне так, що з неї виливається тиха річка, що чекає весни. Тепла.

І відчуває.

Полотно ще вправно гріє під пальцями.

Мої руки черствіють. Пензель вилітає у вільний політ від тепла й занурюється у холодну вогкість.

Але шелестять простирадла, поки в кімнаті панує тепло — після теплоти щирості, котра гниє. Але руки теплі. Але лише для тіла. Та тіло бреше.

Міцні руки ніжно обіймають мій стан, та дводенна щетина котиться мені в щоку, поки теплі вуста-обітниці цілують словами ласки.

Все тепло.

Але не гріє.

І з цього виривається в мене крик болю. Не те. У, здавалося б, забране птахами, тисне, тепло більше не гріє, а душить.

То ж де моє сонце?

Зозуля затихає, і моя ахіллесова п’ята мовчить. Тому й очі розплющуються. Перед ними — лише величезне море, і воно мене охоплює. Воно болить, і я захлинаюсь у ньому щосили, але мовчу, бо тонути страшно.

Врешті — нехай лишається.

Там правда.