Ван Гог
Акт 2: Не відпустить кольорами холод
Квартира вимагала щомісячних виплат — листям, якого в мене не вистачало. Адже зима — в моєму житті. Тому єдині квіти в мене вдома ростуть, але надто швидко в’януть. Як і ті ж жовті квіти.
Вони болять.
Терен тисне.
Холодні обійми сірих стін заковтують мене в людській недузі. Та як боротися?
Як боротися при холоді, що топить моє блаженство?
Стіни надто тиснуть. Вони боляче дивляться мені крізь очі. А в очах — місяці.
Місяці виростають на полотнах, а в них — лише тиша. Та тиша болить сильніше. Бо сонце не грає місяць. Місяцю потрібне сонце. Бо воно хоч не дає болючих відчуттів. Але земля…
Земля потребує місяця. Та що із того?
Місяцю ж не легшає.
Тому й закриваю щоночі вікна. Бо місяць знає правду, хоч сам і бреше.
Двері відчиняються з холодним свистом і скриплять, як померлі синиці під мостом у листопадові дні. Вони пророкують холоди. Тому й з їхнім свистом у мою й без того мертву пустку залітає вітряний буйвол. Він щосили жене по кімнаті. Я є для нього червоним кольором. Хоча у моєму просторі — лише жовті й сині відтінки.
— Ви ж розумієте, що відкладати довго не можете? Я, звісно, з повагою до вас ставлюся, але чекати довго не можу. Ваша справа нелегка, але терпіння не вічне. Тому даю вам час до наступного тижня.
Я лише киваю господарю. Врешті-решт, я боржник цього життя у кольорів.
#900 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
