Ван Гог
Акт 1: Терен, що жовтим гріє
Мазок.
За ним — інший.
Я завжди малював. Починаючи з дитинства, коли кольорів у житті було мало, мої руки торкалися лагідних фарб і прикрашали ними світ, роблячи його більш яскравим. Тож і тепер фарби мене обіймали.
Вони були — кольором.
А світ — пустим полотном.
Пензель ніжно лоскотав гладку поверхню тканини. Під нею — твердість життя. Вона для того, аби прикрашати цей важкий, жорсткий світ дерев, які кусають свідомість.
Повільно руки самі тягнулися до жовтих відтінків, додаючи більше квітів кольору до цієї жадібності.
Він гладив.
Ніжно лоскотав.
І з тих любощів виринало тепло.
Виринало щире кохання, що слухало, приймало та розуміло.
Й воно було моїм.
Воно гріло настільки, що руки продовжували свою гру, лиш би відчувати тепло полотна. Ніжне. Щире та віддане.
Світло наповнювало кімнату фарбами — не лише полотна, а й стін.
Цього холодного простору та мого серця.
Воно квітковими вітами обплітало кімнату, обіймаючи мене своїми фарбами.
Теплі руки фарб обіймали ніжною радістю, й посмішка виринала з вуст. Руки самі обіймали полотно, додаючи більше квітів.
Жовтого відтінку.
Відтінку тепла, світла та радості.
Того, чого так бракувало.
І виростали з цього по терену жовті квіти. Вони обвивали серце та стискали його. А ріки текли по пагорбах, стікаючи на полотно.
Цвіт.
Цвіт терену дарував тепло.
#912 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
