Розповідь діда Артюха

Після того обстрілу хлопці трохи нагострили вуха, а то звикли вже вдень розслаблятися. Тільки й шепочуться скрізь про те дивне дівча та як вчасно воно тут намалювалося. А вже увечері зібралися у просторому бліндажі старого Артюха, як ото на політінформацію колись, та й давай питати-розпитувати про загиблого Івана, що він за птиця та за які переваги такі незвичайні дівки у нього в друзях ходять.

Дід аж розпашівся від такої уваги, люльку розпалив перед самим командиром та й каже:

– А хочете я вам розповім про те, що сам знаю за Івана, ну і потім про те, що ви усі не знаєте.

– Давай! Хочемо! – закричало весело товариство. Тож дід Артюх і почав.

– Всі ви, хлопці, мабуть, пам’ятаєте, що Іван з самої своєї появи жив завжди окремо від усіх.

– Пам’ятаємо! – закричали всі, і хто пам’ятав, і хто ні. А один розвідник піднявся і серйозно промовив:

– Я бачив, що він живе в наметі, а не в бліндажі, але якось не надавав цьому значення. Гадав, може, тому, що командир.

– От-от. А пам’ятаєш Миколу Спішного? – запитав його Артюх.

– Того, що від нас перевівся до сусідньої роти? – одразу вигукнуло кілька бійців.

– Ага. Так він же спробував було дружбу з Іваном завести. Переніс свої речі до його намету, коли той саме на завданні був у москальськім тилу, та й улігся на ніч спати. А під ранок прокидається від страшного холоду. Глип – а він за порогом лежить, снігом весь укритий, а поруч його речі. І як це так сталося – згадати не може. Ну та нерозумний він виявився чоловік, поліз зі своїми речами знову до його намету на ніч. І тут таке почалося опівночі… Якась примара, прозора наскрізь, але видно, що козарлюга з чубом, повисла коло нього та й давай виштовхувати з намету на мороз. Та боляче так штурхає, одним лише вказівним пальцем і під ребро, та ще й в одне і те ж місце, а так же найбільш болюче виходить! Витискає й регоче, немов знущається. А потім раптом той козарлюга сіріє, сіріє на обличчі, якісь вуха з’являються на потилиці, і раптом як вишкіриться на нього вовчою пащею, тут Микола й вискочив корком з намету, й аж до самого ранку трусився зайцем у нашому бліндажі. Його хлопці вже й спиртом частували, і чаєм гарячим – та де там! Трясеться, як в лихоманці. А тут саме Іван із завдання повернувся. Зайшов до нас у бліндаж, привітався і як тільки на Миколу глянув, усміхнувся, – так у Миколи тая трясця й пройшла. От після того Микола й утік до іншої роти.

Усі задумливо промовчали, закурили. А дід Артюх пихнув кілька разів димом з люльки,  обвів  усіх  урочистим  поглядом та й промовив голосно, немов зважуючись на відкриття важливої таємниці.

– Я переконаний, що козаком-характерником був наш Іван, одним з тих, які навчалися свого часу в храмах Світовида й Перуна і були дивовижними вояками. А може, це був сам міфічний Іван Хорт, бо й мої пращури визнавали, що кілька століть саме про Івана Хорта гуляють згадки у козацьких побрехеньках. Сам чув розповіді, що бачили його ще в одинадцятому столітті, у військовому об’єднанні так званих чорних клобуків*. Він навіть засідав у головному вічі як один із найбільш поважних старшин. Потім його хтось запам’ятав на Запорозькій Січі, вже через кілька століть! Начебто він особисто розсаджував запорожців округ величезної кам’яної «запорозької миски» й навчав годувати один одного з півтораметрових дерев’яних ложок галушками, які варив у цій кам’яній западині в страшну спеку.

Десантники здивовано переглянулися – хто з усмішкою, хто з прихованим переляком, а хто з  якоюсь  внутрішньою  гордістю за непереможне козацтво. А отой вічно недовірливий кухар Дмитро Голка й питає:

– І що, отак прямо й слухали всі козаки того Івана? Він же не був гетьманом, та  й  вони  були  і  сміливими,  й  сильними, та й не боялися, начебто, нікого у світі?

– Та воно то так, та що б ти вчинив, якщо потрапив би в таку халепу… От якось на відпочинку, на сонечку, лежав з люлькою один козак. Випив, звичайно, трохи, глечиків з п’ять, та й давай збиткуватися з Івана, буцімто той і не козак, і не характерник, а простий волоцюга. Його вже й друзі сіпають за поли: наврочиш, дурню, на свою голову! – а він ще більше розпалюється, аж люлькою розмахує.

А Іван мовчав-мовчав, а потім дістав невідомо звідки чорну редьку, та й давай її мовчки різати своїм кривим ножакою на старому  пеньку.  І  тільки-но  перший сік з’явився, дивляться усі – а він чорний! Тут як ухопиться той пересмішник за живіт та як почне стогнати й вивертатися, неначе його хтось зсередини кігтями розриває! От що ти на це скажеш? Ледве віддихався з хрипом, та й потягнули його друзі подалі від гріха.

А сік витікає собі по краплі: кап… кап… Тут з тим жартівником і зовсім біда: очі викотились аж на лоба, а він хапає себе то за груди, то за горло обома руками й харчить. Ну задихається насмерть людина, і все!

Тут вже його друзі  просити  стали  Івана  пробачити  дурня, бо шкода ж – все-таки козак і ворога воював добряче. Іван ножа сховав, пошепотів щось над редькою, вона й стала вбирати чорний сік у себе назад, немов ото хто всмоктує. А лишень білий сік пустила – прийшов знову до тями жартівник.

– Ого… – похитав головою Голка, – воно  то  звичайно, але що ж тут вдієш… – закінчив він незрозумілим висновком свої роздуми, чим розсмішив усіх присутніх.

– Отож бо, – теж усміхнувся Артюх Підкова. – Так що, хлопці, знайте, чиєї ви крові: отого нашого могутнього Дніпра та вічного Дажбога, яким вам було дароване вільне й щасливе життя на своїй землі, без рабського відчуття первородного гріха чи покори споганеному й скривавленому хресту з розіп’ятим Богом-інородцем…