Розділ 1. Виклик для Алкіна

Детектив Іван Алкін сидів у своєму тьмяно освітленому кабінеті, оточений стосами справ, які чекали свого розв’язання. На підвіконні мерехтіли краплі дощу, відбиваючи світло вуличних ліхтарів. У повітрі відчувався запах кави й старих паперів, а тиша кімнати порушувалася лише цоканням годинника. Алкін, відомий своїм гострим розумом і непохитною цілеспрямованістю, переглядав чергову папку, але його думки були десь далеко.

Нарешті він відклав документи й втупився у свій блокнот, повний коротких записів і схем. Серед багатьох справ, які він розглядав, одна особливо привернула його увагу. Це було зникнення Віктора Петрова — відомого бізнесмена, чиє ім’я було на слуху серед найвпливовіших людей міста. Однак, як і все у світі великих грошей, справа мала свої підводні камені.

Телефон різко задзвонив, вивівши детектива зі стану задумливості. Він повільно потягнувся до слухавки, чекаючи чергового банального дзвінка від клієнта з малозначною справою.

— Алкін на зв’язку, — коротко сказав він, затискаючи слухавку між плечем і вухом.

— Ви детектив Іван Алкін? — запитав схвильований жіночий голос.

— Так, це я, — відповів він, чуючи, як у голосі жінки звучить напруга. — Хто на лінії?

— Це Ольга Петрова… мій... мій... — голос тремтів, і жінка ледве стримувала сльози. — Мій чоловік Віктор зник. Я не знаю, що робити. Ви повинні допомогти мені знайти його!

Алкін трохи випрямився на стільці, його інстинкти миттєво загострилися.

— Спокійно, пані Петрова, — заспокоїв він Ольгу. — Почнімо з самого початку. Коли ви востаннє бачили свого чоловіка?

— Два дні тому, — її голос трохи заспокоївся, але в ньому залишалася паніка. — Він мав зустріч у своєму офісі, і після цього я більше його не бачила. Наступного ранку я знайшла записку. Але вона... вона була такою дивною, наче він намагався попередити мене про щось, але словами, яких я не розумію.

— Що саме було написано? — запитав Алкін, швидко занотовуючи.

— Там було лише одне речення: „Під сонцем не залишиться тіні“. Це взагалі не схоже на нього!

Алкін зупинився, осмислюючи почуте.

— Дивний вираз, але, можливо, він має прихований зміст. Ви зверталися в поліцію? — запитав він тепер.

— Так, — відповіла Ольга. — Але вони сказали, що зникнення дорослої людини не є чимось незвичайним, і запропонували зачекати ще кілька днів. Віктор не зникав просто так, він завжди повідомляв мене про свої плани!

Ольга замовкла, і в слухавці почувся лише звук її важкого дихання.

— Гаразд, пані Петрова, — нарешті сказав Алкін. — Я розумію вашу тривогу. Я берусь за цю справу. Дайте мені адресу офісу вашого чоловіка і підготуйте список його останніх контактів. Усе інше залиште на мене.

— Дякую... дякую вам, — промовила вона з полегшенням у голосі. — Я зроблю все, що ви скажете.

Після завершення дзвінка, Алкін відкинувся на спинку крісла, тримаючи слухавку в руках. Він бачив багато дивних справ у своїй кар’єрі, але ця відразу викликала в нього зацікавлення. Записка, раптове зникнення, хвилювання дружини — усе це свідчило про те, що справа буде не такою простою, як здавалося на перший погляд.

Він поглянув на годинник.

„Час починати“, — подумав він і піднявся, відчуваючи прилив адреналіну. Віктор Петров був лише відправною точкою. Відповіді чекали на нього десь там, і Алкін був сповнений рішучості розкрити цю таємницю.